Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

просто образився за мене, і залою почало розходитися сердите бурчання.

Я, перш ніж почалася серйозна дискусія, зіграв одну високу ноту й підняв руку, знову привертаючи увагу до себе. Я ще не закінчив. І близько не закінчив.

Я посунувся у кріслі й покрутив плечима. Бренькнув один раз, торкнувся розхитаного кілка й без зусиль перейшов до ­другої пісні.

То була одна з пісень Іллієна — «Тінтататорнін». Навряд чи ви коли-небудь про неї чули. Порівняно з іншими творами Іллієна вона трохи дивна. По-перше, не має тексту. По-друге, ця пісня гарна, та далеко не так добре запам’ятовується й не так сильно зворушує, як чимало з його відоміших мелодій.

А найважливіше те, що її неймовірно важко грати. Мій батько називав її «найвишуканішою піснею всіх часів, написаною для п’ятнадцяти пальців». Він змушував мене грати її, коли я починав занадто гнути кирпу і йому здавалося, що з мене треба збити пиху. Достатньо сказати, що я відпрацьовував її доволі регулярно, іноді — частіше ніж раз на день.

Тож я заграв «Тінтататорнін». Відкинувся на спинку свого крісла і схрестив ноги на рівні кісточок, трохи розслабившись. Мої руки мляво пройшлися по струнах. Після першого приспіву вдихнув і коротко зітхнув, наче хлопчина, змушений сонячної днини сидіти в чотирьох стінах. Очі з нудьги почали безцільно оглядати залу.

Не припиняючи грати, я засовався у кріслі — намагався відшукати зручне положення, але марно. Я нахмурився, підвівся й поглянув на крісло так, наче воно чомусь було в цьому винне. Тоді повернувся у крісло й завовтузився з невдоволеним виразом обличчя.

Тим часом десять тисяч нот «Тінтататорніна» танцювали й пустували. Я скористався миттю між двома акордами, щоби мляво почухати за вухом.

Я так занурився у свою маленьку виставу, що навіть відчув, як от-от позіхну. І цілком серйозно позіхнув — так широко і протяжно, що люди в першому ряду могли порахувати мої зуби. Помотав головою, ніби прочищаючи її, та обтер сльози на очах рукавом.

Тим часом «Тінтататорнін» виходив у повітря. Божевільні гармонія та контрапункт перепліталися й різко розхо­дилися. Всуціль бездоганні, солодкі й легкі, мов дихання. ­Коли настав кінець, у якому зійшовся докупи десяток заплутаних ниток пісні, я не зробив жодного театрального жесту. Просто зупинився і трохи потер очі. Ніякого крещендо. Ніякого поклону. Нічого. Я байдужливо хруснув кісточками пальців і нахилився вперед, щоб повернути свою лютню до футляра.

Цього разу сміх устиг першим. Ті самі люди, що й раніше, гукали й гупали по столах — удвічі гучніше, ніж до цього. Мої люди. Музиканти. Я дозволив собі більше не прикидатися байдужим і змовницьки всміхнувся їм.

Кілька секунд по тому почались оплески, але розсіяні й розгублені. Вони ще до повернення світла розчинилися в сотні тихих розмов по всій залі.

Коли я зійшов зі сходів, Марі кинулася мене вітати. Лице в неї було сміхотливе. Вона потиснула мені руку й поплескала мене по спині. Марі була першою з-поміж багатьох, незмінно музикантів. Поки я не застрягнув, Марі взяла мене попід руку й повела назад, до столика.

— Господи милосердний, хлопче, — промовив Манет. — Ти тут наче дрібний король.

— Це навіть не половина тієї уваги, яка дістається йому зазвичай, — відказав Вілем. — Зазвичай вони ще радісно гукають, коли він повертається до столика. Дівчата махають віями й кидають йому під ноги квіти.

Сім із цікавістю оглянув залу.

— Реакція дійсно здавалася… — він пошукав годяще слово. — Суперечливою. Чому?

— Тому що цей юний шестиструнник такий розумний, що не може не перехитрити самого себе, — промовив Станчіон, підійшовши до нашого столика.

— Ви теж це помітили? — сухо запитав Манет.

— Тихо, — попросила Марі. — Це було геніально.

Станчіон зітхнув і похитав головою.

— Особисто я, — із притиском мовив Вілем, — хотів би знати, про що зараз говорять.

— Квоут зіграв найпростішу пісню на світі та при цьому вдав, ніби пряде золоті нитки з льону, — сказала Марі. — Відтак узявся за справжню музику, таку, яку можуть грати всього кілька людей у цьому закладі, і вдав, ніби це легко — можна подумати, ніби дитина може зіграти таке на вістлі.

— Я не заперечую того, що вийшло розумно, — зауважив Станчіон. — Проблема в тому, як він це зробив. Усі, хто почали аплодувати на першій пісні, почуваються ідіотами. Вони бояться, що їх надурили.

— А так воно й було, — відзначила Марі. — Артист маніпулює аудиторією. В цьому й суть жарту.

— Люди не люблять, коли їх дурять, — відповів Станчіон. — Ба більше, це їм осоружне. Нікому не подобається, коли виявляється, що з ними зіграли жарт.

— Формально, — втрутився з усмішкою Сіммон, — він зіграв жарт із лютнею.

Усі повернулися в його бік, і його усмішка трохи по­меркла.

— Розумієте? Він буквально зіграв жарт. Із лютнею, — він опустив погляд на стіл, і його усмішка померкла, тоді як його обличчя раптом почервоніло від ніяковості. — Вибачте.

Марі невимушено розсміялася.

Висловився Манет.

— Отже, насправді проблема у двох аудиторіях, — поволі проказав він. — Є ті, хто достатньо розуміється на музиці, щоб зрозуміти жарт, і ті, кому цей жарт треба пояснювати.

Марі переможно показала рукою на Манета і звернулася до Станчіона:

— Саме так! Той, хто приходить сюди, знаючи недостатньо, щоб зрозуміти жарт самотужки, заслуговує на те, щоб його трішки потягнули за носа.

— Щоправда, більшість із цих людей — пани, — зауважив Станчіон. — А наш розумник іще не має покровителя.

— Що? — перепитала Марі. — Треп розпочав пошуки кілька місяців тому. Чому ж тебе досі ніхто не підхопив?

— Емброуз Оссел, — пояснив я.

Судячи з виразу обличчя, це нічого їй не сказало.

— Він музикант?

— Баронський син, — відповів Вілем.

Марі спантеличено насупилася.

— Як він може заважати тобі знайти покровителя?

— Задосить вільного часу й удвічі більше грошей, ніж у Бога, — іронічно сказав я.

— Його батько — один із наймогутніших людей у Вінтасі, — додав Манет, а тоді повернувся до Сіммона. — Він же що, шістнадцятий у черзі на престол?

— Тринадцятий, — похмуро виправив Сіммон. — Уся родина Суртенів два місяці тому зникла в морі. Емброуз без угаву торочить про те, що його батькові до королівського трону лишається щонайбільше десяток кроків.

Манет ізнову повернувся до Марі.

— Суть у тому, що конкретно цей баронський син має багато всіляких важелів впливу й не боїться за них тягнути.

— Якщо вже бути зовсім справедливим, — докинув Станчіон, — то слід згадати, що юний Квоут має не найкращі світські манери в усьому Союзі, — він прокашлявся. — І сьогоднішній виступ це доводить.

— Ненавиджу, коли мене називають юним Квоутом, — сказав я Сімові, на мить відхилившись від теми. Він співчутливо поглянув на мене.

— А я все одно кажу: це було геніально, — заявила Марі, повернулася до Станчіона й уперлася ногами в підлогу. — Це найрозумніший хід, до якого хтось удався тут за останній місяць, і ти це знаєш.

Я поклав долоню на руку Марі й запевнив:

— Він має рацію. Це була дурість, — невпевнено знизав плечима. — Чи принаймні була б дурість, якби я ще мав хоч якусь надію знайти покровителя, — поглянув Станчіонові в очі. — Але не маю її. Ми обидва знаємо: Емброуз отруїв для