Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— Колодязі не вічно залишаються отруєними, — зауважив Станчіон.

Я стенув плечима.

— Тоді як щодо цього? Я волів би грати пісень, які розважають моїх друзів, а не обслуговувати людей, які зневажають мене через чутки.

Станчіон вдихнув, а тоді швидко видихнув і сказав із легкою усмішкою:

— Слушно.

Ненадовго запала тиша. Манет багатозначно прокашлявся і швидко окинув поглядом столик.

Я вловив його натяк і відрекомендував усіх присутніх одне одному.

— Станчіоне, ти вже зустрічав моїх однокашників Віла й Сіма. Це Манет, студент і часом мій наставник в Університеті. Усі, це Станчіон: господар, власник і повелитель сцени в «Еоліяні».

— Радий знайомству, — озвався Станчіон і ґречно кивнув, а тоді стривожено оглянув залу. — До речі, про госпо­дарів: мені треба взятися до справ, — розвернувшись, щоб піти, він поплескав мене по спині. — І заразом іще спробую загасити кілька пожеж.

Я вдячно всміхнувся йому, а тоді театрально змахнув рукою.

— Усі, це Марі. Як ви вже чули на власні вуха, найчудовіша скрипалька в «Еоліяні». Як ви бачите на власні очі, найпрекрасніша жінка на тисячу миль довкола. Як ви можете збагнути розумом, наймудріша з…

Вона з усмішкою замахнулася на мене й заявила:

— Якби моя мудрість дорівнювала бодай половині мого зросту, я не лізла б тебе захищати. Сердешний Треп і справді весь цей час закидав за тебе слівце?

Я кивнув.

— Я казав йому, що це — безнадійна справа.

— Безнадійна, якщо ти й далі гнутимеш кирпу перед людьми, — сказала Марі. — Присягаюся, ніколи не зустрічала людини з твоїм хистом до нехтування етикетом. Якби не твій природний шарм, тебе вже хтось прирізав би.

— Це лише припущення, — пробурмотів я.

Марі повернулася до моїх друзів за столом.

— Рада знайомству з вами всіма.

Віл кивнув, а Сім усміхнувся. Манет же плавно звівся на ноги й простягнув руку. Марі взяла її, і Манет тепло накрив її другою долонею.

— Марі, — промовив він, — ти мене інтригуєш. Чи не можна, бува, замовити тобі згодом щось випити та приємно поговорити з тобою?

Я зміг хіба що витріщитися на нього — надто вже сильно вразився. Стоячи поряд, вони скидалися на невдало ді­брані тримачі для книжок. Марі була на шість дюймів вища за Манета, а завдяки чоботам її довгі ноги здавалися ще довшими.

Манет же мав такий самий вигляд, як завжди, був сивий і закудланий, ще й старший за Марі щонайменше на десятиліття.

Марі кліпнула і трохи схилила голову набік, неначе замислившись.

— Я тут зараз із друзями, — промовила вона. — Можливо, коли я закінчу посиденьки з ними, вже буде пізно.

— Час для мене не має значення, — невимушено сказав Манет. — Я готовий у разі потреби трохи недоспати. Не можу згадати, коли востаннє був у товаристві жінки, яка твердо й без вагань висловлює свою думку. Таких, як ти, нині обмаль.

Марі ще раз його оглянула.

Манет зазирнув їй у вічі і зблиснув такою впевненою й чарівливою усмішкою, ніби вийшов на сцену.

— Я не маю охоти відривати тебе від друзів, — додав він, — але ти перша скрипалька за десять років, яка змусила мої ноги танцювати. Як на мене, тебе варто щонайменше пригостити випивкою.

Марі всміхнулася йому у відповідь, рівною мірою весело й іронічно.

— Я зараз на другому ярусі, — повідомила вона, показавши рукою в бік сходів. — Але маю звільнитися години за дві…

— Ти страшенно люб’язна, — сказав Манет. — Мені варто тебе розшукати?

— Варто, — відповіла Марі. А тоді задумливо поглянула на нього й розвернулася, щоб піти.

Манет повернувся на своє місце й випив.

Сіммон здавався таким самим спантеличеним, як і всі ми.

— Що за чортівня? — запитав він.

Манет захихотів у бороду й відкинувся на спинку стільця, притуливши кухоль до грудей.

— Це, — самовдоволено промовив він, — лише чергова річ із тих, які розумію я, а ви, мальки, ні. Запам’ятовуйте. Мотайте на вус.

***

Шляхтичі, які бажають показати музикантові, що цінують його, дають грошей. Почавши грати в «Еоліяні», я дістав кілька таких дарунків, і якийсь час цього вистачало на оплату на­вчання та життя, хай і ледь-ледь. Однак Емброуз наполегливо вів кампанію проти мене, і я вже кілька місяців не діставав ­нічого такого.

Музиканти бідніші за панів, але все одно люблять вистави. Тому, якщо ваша гра їм подобається, вони замовляють вам випивку. Саме тому я насправді прийшов того вечора до «Еоліяна».

Манет відійшов до шинкваса, щоб узяти вологу ганчірку: тоді можна було б очистити стіл і ще раз зіграти в кутики. Перш ніж він повернувся, до нас підійшов молодий дудар-шалдієць і спитав, чи не можна, бува, замовити випивку нам усім.

Як виявилося, можна. Він привернув увагу служниці, що була неподалік, і ми всі замовили свої улюблені напої, а також пиво для Манета.

Ми пили, грали в карти і слухали музику. Мені й Манетові карта не йшла, і ми тричі поспіль скидали свої руки. Це трохи зіпсувало мені настрій, але далеко не так сильно, як несподівана підозра, що Станчіон міг мати рацію.

Багатий покровитель вирішив би чимало моїх проблем. Та й навіть бідний покровитель став би невеличкою фінансовою віддушиною. Як мінімум у мене з’явилася б людина, в якої можна було б позичити грошей у скрутну мить, не знаючись із небезпечними типами.

Поки моя голова була зайнята, я припустився помилки у грі, і ми знову програли руку — вже вчетверте поспіль, та ще й вийшла технічна поразка.

Манет, збираючи карти, гнівно зиркнув на мене.

— Зараз буде урок з основ вступної кампанії, — підняв руку й сердито розчепірив у повітрі три пальці. — Припустімо, що ти тримаєш у руці три піки, а п’ять пік лежать, — підняв другу руку, широко розчепіривши всі пальці. — Скільки пік виходить загалом? — Манет відкинувся на спинку стільця та схрестив руки на грудях. — Не квапся з відповіддю.

— Він досі перетравлює думку, що Марі готова з тобою випити, — іронічно зауважив Вілем. — Як і ми всі.

— Я — ні, — цвірінькнув Сіммон. — Я знав, що ти на це здатен.

Нашу розмову урвав прихід Лілі, однієї з постійних служниць, які працювали в «Еоліяні».

— Що тут відбувається? — грайливо запитала вона. — Хтось влаштовує гарну вечірку?

— Лілі, — запитав Сіммон, — якби я попросив тебе випити зі мною, ти розглянула б такий варіант?

— Так, — невимушено сказала вона. — Але доволі швидко, — поклала руку йому на плече. — Вам, шановні, поталанило. Анонімний поціновувач вишуканої музики зголосився замовити випивку на всіх за вашим столом.

— Мені скатену, — попросив Вілем.

— Меду, — всміхнувся Сіммон.

— Я буду саунтен, — додав я.

Манет здійняв брову.

— Саунтен, так? — перепитав він і позирнув на мене. — Мені теж саунтен, — багатозначно поглянув на служницю й кивнув на мене. — Ясна річ, його коштом.

— Справді? — промовила Лілі, а тоді знизала плечима. — Зараз буду.

— Тепер, коли ти вразив усіх до глибини душі, можна й пове­селитися. Так? — запитав Сіммон. — Може, щось про віслюка?..

— Кажу востаннє: ні, — відповів я. — З Емброузом покінчено. Від подальших провокацій на його адресу жодної користі.

— Ти зламав йому руку, — нагадав Віл. — На мою