Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Розділ шостий. Любов

Станчіон вивів мене на сцену й виніс крісло без билець. Відтак став перед сценою, щоб побалакати зі слухачами. Я розправив плащ на спинці крісла, тимчасом як світло почало тьмяніти.

Свій побитий футляр для лютні я зоставив на підлозі. Футляр був іще більш зачуханий, аніж я. Колись він був непоганий, але то було багато років тому й за багато миль звідти. Тепер же його шкіряні петлі були потріскані й негнучкі, а корпус подекуди став тонкий, як пергамент. Із застібок, які він мав на початку, лишилася всього одна — витончена, з кутого срібла. Інші я замінив тим, що зміг відшукати випадково, тож тепер футляр прикрашали різні застібки з ясної латуні та тьмяного заліза.

Але всередині футляра було дещо геть інше. Усередині лежала причина того, чому я силкувався знайти гроші, щоб опла­тити навчання наступного дня. Я запекло торгувався за неї, та вона все одно обійшлася мені в таку суму, якої я досі не витрачав ні на що в житті. Такі гроші, що я не міг дозволити собі годящий футляр для неї та обійшовся тим, що підклав у старий ганчір’я.

Її деревина мала колір темної кави, щойно скопаної землі. Вигин корпуса — бездоганний, як жіноче стегно. Вона була приглушеним відлунням, ясною струною та бреньканням. Моя лютня. Фізичне втілення моєї душі.

Я чув, що поети пишуть про жінок. Вони римують, розкидаються похвалами, брешуть. Бачив, як моряки на березі мовчки дивляться на повільний морський приплив. Бачив, як старі вояки із жорсткими, як вичинена шкіра, серцями, мало не плачуть, коли на вітрі розтягується прапор їхнього короля.

Послухайте: ці люди нічого не знають про любов.

Її не знайти у словах поетів чи в тужливих очах моряків. Якщо ви хочете пізнати любов, погляньте на руки мандрівного артиста, поки він музикує. Артист знає.

Я поглянув на своїх слухачів, які поволі заспокоїлися. Сіммон енергійно помахав рукою, а я всміхнувся йому у відповідь. Тепер я бачив біля поруччя на другому ярусі біле волосся графа Трепа. Він серйозно говорив до гарно вбраної пари, показуючи рукою в мій бік. Досі заступався за мене, хоча ми обидва знали, що це — справа безнадійна.

Я дістав лютню з потертого футляра й заходився її настроювати. То була не найвишуканіша лютня в «Еоліяні». Аж ніяк. Гриф у неї був трохи загнутий, але не зігнутий. Один кілок був розхитаний і частенько змінював тональність.

Я тихо зіграв один акорд і прихилив вухо до струн. Підвівши погляд, зобачив обличчя Денни, ясне, як місяць. Вона із захватом усміхалася мені й ворушила пальцями під столом, так, щоб не бачив її панич.

Я злегка торкнувся розхитаного кілка і провів обома руками по теплій деревині лютні. Лак на ній був місцями подря­паний та потертий. У минулому з цією лютнею поводилися жорстоко, та від цього вона не стала менш гарною всередині.

Тож так, вона мала недоліки, та яке це має значення, коли йдеться про справи сердечні? Любов — це любов. Розум у ній ролі не відіграє. Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ґанджі й так само любити їх… Це — рідкість, чистота, ідеал.

Станчіон змахнув рукою в мій бік. Залунали нетривалі оплески, а тоді запала уважна тиша.

Я зіграв дві ноти й відчув, як слухачі підсовуються до мене. Торкнувся однієї струни, трішки її настроїв і почав грати. Усі вловили мелодію за якихось кілька нот.

То був «Вожак отари». Мелодія, що її пастухи насвистують уже десять тисяч років. Найпростіша серед простих. Мелодія, яку може передати всякий, хто має відро. Правду кажучи, відра тут забагато. Цілком вистачить пари рук, складених ківшиком. Однієї руки. Навіть двох пальців.

Коротко кажучи, це була народна музика.

На мотив «Вожака отари» написано сотню пісень. Про кохання і про війну. Про веселе, про трагічне, про хіть. Я з ними не морочився. Жодних слів. Лише музика. Лише мелодія.

Підвів погляд і побачив, як лорд Цеглина нахиляється до Денни і зневажливо махає рукою. Я всміхнувся, обережно виводячи пісню струнами своєї лютні.

Однак невдовзі моя усмішка стала натужною. На лобі почав виступати піт. Я зігнувся над лютнею, зосередившись на тому, що робили мої руки. Пальці мчали, потім танцювали, а потім — летіли.

Я грав жорстко, як падає град, як молот б’є по латуні. Грав лагідно, як сонце світить на осінню пшеницю, легко, як тріпоче листочок. Невдовзі мені почало запирати подих від ­напруження. Губи стали тонкою безкровною рискою на обличчі.

Продираючись крізь середній приспів, я мотнув головою, щоби прибрати з очей волосся. Краплини поту полетіли дугою й упали на дерев’яну сцену. Я важко дихав, груди в мене працювали як міхи, напружені, мов змилений кінь.

Пісня лунала. Кожна нота звучала ясно й чисто. Одного разу я мало не помилився. Ритм збився на крихітну частку секунди… А тоді я якось виправився, переборов це і спромігся закінчити останню фразу, граючи солодкі, легкі ноти, попри те що мої швидкі пальці були втомлені.

А тоді, коли вже стало очевидно, що я не протримаюся більше ні секунди, залою рознісся останній акорд і я, зморений, зігнувся у кріслі.

Слухачі вибухнули оглушливими оплесками.

Щоправда, не всі. По всій залі десятки людей замість оплесків вибухнули сміхом. Кілька застукали по столах і затупали по підлозі з веселими криками.

Оплески майже миттєво стухли й затихли. Чоловіки й жінки зупинилися, занісши одну руку над другою, і витріщилися на тих слухачів, які сміялися. Одні здавалися сердитими, інші — спантеличеними. Багато хто