Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— Вона краща за ліру, — відповіла Денна. — Я вже це бачу. Однак ледве здатна зіграти «Білку в стрісі».

— А він щось уміє? — я хитрувато всміхнувся їй. — Ну, ­руками.

Денна злегка зашарілася й на мить набула такого вигляду, ніби хотіла на мене замахнутися. Проте вчасно згадала правила поведінки й натомість вирішила примружити очі.

— Ти жахливий, — сказала Денна. — Келлін — поки що ідеальний джентльмен.

— Убережи нас усіх Тейлу від ідеальних джентльменів, — мовив я.

Вона похитала головою й запевнила:

— Буквально. Він ще ніколи не виїздив із Модеґу. Він наче кошеня в курнику.

— То ти тепер Дінаель? — запитав я.

— Поки що. Для нього, — відповіла Денна, скоса поглянувши на мене й ледь скрививши вуста в усмішці. — У твоєму виконанні мені досі найбільше подобається звертання «Денна».

— Приємно це знати, — сказав я, а тоді прибрав руку з підлоги. Показалася гладенька смарагдова сережка-крапля. Денна вдала, ніби знайшла її сама, й піднесла до світла.

— О! Ось вона!

Я встав і допоміг підвестися їй. Вона прибрала волосся з плеча й нахилилася до мене.

— Ці штуки мене геть не слухаються, — зізналася Денна. — Ти не проти?

Я підійшов поближче до неї, а вона віддала мені сережку. Денна ледь помітно пахла дикими квітами. Одначе за цим запахом ховалися пахощі осіннього листя. Темні пахощі її власного волосся, запахи дорожньої куряви й повітря перед літньою бурею.

— То хто він? — тихо спитав я. — Чийсь другий син?

Вона ледь помітно мотнула головою. Одне пасмо її волосся впало і злегка торкнулося тильного боку моєї руки.

— Він повноправний лорд.

— Скете те ретаа ван, — лайнувся я. — Замикайте своїх синів і доньок.

Денна знову тихенько розсміялася, затрусившись усім тілом у намаганні стримати сміх.

— Не рухайся, — попросив я, обережно взявшись за її вухо.

Денна глибоко вдихнула й видихнула, опановуючи себе. Я вставив сережку в мочку її вуха й відійшов. Денна піднесла одну руку, щоб перевірити, а тоді відступила і зробила реверанс.

— Красно дякую за допомогу.

Я ще раз їй уклонився. Поклон вийшов не таким відточеним, як попередній, зате щирішим.

— До ваших послуг, моя пані.

Денна тепло всміхнулася й розвернулася, щоб піти. Її очі знову сміялися.

***

Я для годиться закінчив дослідження другого ярусу, але Трепа, схоже, не було. На третій ярус вирішив узагалі не лізти: не хотів наражатися на другу ніякову зустріч із Денною та її паничем.

Сім мав жвавий вигляд, як це завжди бувало з ним десь у районі п’ятого келиха. Манет скулився на стільці, наполовину прикривши очі. Його кухоль зручно вмостився на опуклому животі. Віл мав такий самий вигляд, як завжди. Його темні очі лишалися непроникними.

— Трепа ніде не видно, — оголосив я, сівши на своє місце. — Вибачайте.

— Прикро, — мовив Сім. — Йому вже вдалося знайти тобі покровителя?

Я з гіркотою хитнув головою.

— Емброуз або пригрозив, або підсунув хабаря всім представникам шляхти в радіусі ста миль звідси. Вони не бажають зі мною знатися.

— Чому тоді Треп не приймає тебе сам? — запитав Вілем. — Ти ж достатньо йому подобаєшся.

Я похитав головою.

— Треп уже підтримує трьох інших музикантів. Насправді чотирьох, але двоє з них — сімейна пара.

— Чотирьох? — із жахом перепитав Сім. — Просто диво, що йому ще стає грошей на харчі.

Віл із цікавістю схилив голову набік, а Сім нахилився вперед, щоб пояснити.

— Треп — граф. Але володіння в нього насправді не такі вже й широкі. Підтримувати чотирьох музикантів із його доходами — це трохи… занадто.

Віл нахмурився.

— Випивка та струни не можуть коштувати дорого.

— Покровитель відповідає не лише за це, — Сім заходився лічити на пальцях. — По-перше, сам документ про покровительство. Також він надає своїм музикантам житло й харчування, річну платню, зміну одягу в кольорах своєї родини…

— За традицією — дві зміни одягу, — втрутився я. — Щороку.

Зростаючи у трупі, я ніколи не цінував того вбрання, яке давав нам лорд Ґрейфоллов. Одначе тепер мимоволі уявляв, як сильно покращили б мій гардероб два комплекти нового одягу.

Сіммон усміхнувся, коли надійшов юний служник, і не залишив жодних сумнівів у тому, чиїм коштом перед кожним із нас поставили по келиху ожинового бранду. Сім підняв келих у мовчазному тості й випив добрячий ковток. Я підняв келих у відповідь, і Вілем також, хоча йому явно було боляче. Манет залишався нерухомим, і я почав підозрювати, що він задрімав.

— І все одно дещо не сходиться, — заявив Вілем, поставивши свій бранд. — Покровитель не одержує нічого, крім звільнення кишень.

— Покровитель заживає певної репутації, — пояснив я. — Саме тому музиканти носять той одяг. А ще артисти можуть виконувати всі його забаганки: вечірки, танці, маскаради. Іноді вони пишуть на його прохання пісні чи п’єси.

Віл однаково зберігав скептичний вигляд.

— І все одно скидається на те, що покровителеві дістається менше.

— Ти просто бачиш лише половину картини, — промовив Манет і сів на стільці прямо. — Ти міський хлопчина. Не знаєш, як воно — зростати у маленькому селищі, збудованому на землі однієї людини.

— Ось землі лорда Пафостона, — проказав він і намалював пролитим пивом коло посеред столу. — Тут ти живеш як порядний простолюдинчик, — Манет узяв порожній келих Сіммона й поставив його всередину кола.

— Якось селищем прогулюється хлопака в кольорах лорда Пафостона, — Манет узяв свій келих, повний бранду, й посунув його через стіл так, що він опинився в колі, поряд із порожнім келихом Сіма. — І цей хлопака грає всім пісень у місцевому шинку, — Манет хлюпнув трохи бранду в Сімів келих.

Сім, не потребуючи підказок, усміхнувся й випив.

Манет посовав своїм келихом по столу й повернувся до ­кола.

— Наступного місяця приходить іще кілька людей у кольорах лорда і влаштовують лялькову виставу, — він налив більше бранду, і Сіммон вихилив напій одним духом. — Наступного місяця ставлять п’єсу.

Сім ізнову випив.

Тут Манет узяв свій дерев’яний кухоль і, постукавши ним по столу, переставив його в коло.

— А тоді з’являється збирач податків у таких самих кольорах, — Манет нетерпляче постукав по столу порожнім кухлем.

Сім якусь мить отетеріло сидів, а тоді взяв свій кухоль і плюснув пива Манетові.

Той придивився до нього й суворо застукав кухлем ізнову.

Сім, засміявшись, вилив решту пива в Манетів кухоль.

— Мені все одно більше подобається ожиновий бранд.

— Лордові Пафостону більше подобається отримувати податки, — сказав Манет. — Людям подобається, коли їх розважають. А збирачеві податків — коли його не труять і не прикопують у неглибокій могилі за старим млином, — він випив трохи пива. — Тож усі залишаються у виграші.

Віл стежив за цією розмовою серйозними темними очима.

— Це звучить логічніше.

— Така корисливість трапляється не завжди, — зауважив я. — Треп щиро хоче допомагати музикантам покращувати свою майстерність. Деякі шляхтичі поводяться зі своїми артистами, наче з кіньми у стайні, — я зітхнув. — І навіть це було би краще, ніж те, що я маю зараз, тобто нічого.

— Не продавайся задешево, — бадьоро сказав