Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

7. «Український з’їзд, визнаючи право всіх націй на політичне самоопреділення, вважає а) що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людности <...>».

8. «...Щоби в тих країнах Федеративної Російської Республіки, в яких український народ складає меншість людности, українському народові були забезпечені права меншості на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншості неукраїнців»[76].

Констатація

Отже, перший документ першого Українського національного з’їзду разом із цілком демократичними засадами сформулював і такі, що їх згодом в іншій центральноєвропейській країні назвали «фашистськими». А саме зажадав створення держави, заснованої на принципі національної сегрегації. Цей принцип, очевидно, несумісний із поняттям «демократія», яка передбачає запровадження рівних прав для всіх, а не створює особливих прав для будь-якої більшості або меншості. Власне, саме такий принцип було якщо не цілком зреалізовано, то ясно задекларовано відомим імператорським Маніфестом у жовтні 1905 р. Слід також наголосити і на тій обставині, що всі попередні законодавчі корпуси, які впродовж 1000 років діяли на території сучасної Правобережної України, не знали такого поняття, як «національна меншість» або «національна більшість», і, отже, не знали і знати не могли відмінностей у правах та обов’язках між ними.

Аналізуючи перебіг Національного з’їзду та ухвалені ним документи, сучасний дослідник справедливо констатував вакуум легітимності і Національного конгресу, і самої УЦР, представництво в якій забезпечувалося на підставі територіального, партійного, професійного, згодом — національного принципів, але не на підставі загального виборчого права. Отже, ця Рада не була створена правовим шляхом! Фактично саме Націо­нальний з’їзд відкрив перший етап діяльності УЦР, який тривав, за словами цього дослідника, до жовтня і за який її діяльність мала політико-декларативний характер. Лише від жовтня розпочався другий етап, коли її діяльність набула законодавчого характеру, а змістом її нібито «стало вироблення власної правової системи»[77].

Український національний з’їзд та перші паростки українського фашизму — 2

4—8 квітня

«Відновлювальна» конференція УСДРП висловилася щодо майбутнього правового статусу України у складі Росії (виділено нами. — Д. Я.). За словами члена УСДРП та УЦР. М. Галагана, «автономія була давнім програмовим постулатом УСДРП. Однак у цьому пункті програма партії відзначалась незакінченістю, <...> партія стояла досі на становищі унітарності держави. Квітнева конференція зробила у цьому відношенні крок уперед, прийнявши принципову постанову про автономію для всіх націй та заведення федеративного устрою Російської Республіки»[78].

Л. Бочковський (1895—1919 рр.). Суспільне надбання

4—5 квітня

Установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) висловився за негайне втілення в життя національно-територіальної автономії України, аграрну реформу, підтримку Тимчасового уряду, «оскільки він відстоюватиме інтереси трудового народу». До тимчасового ЦК обрано Леонарда Бочковського, Володимира Залізняка (1895—1930-ті рр.) Варфоломія Ігнатієнка, Миколу Ковалевського, Левка Коваліва, Кузьму Коржа (1887—1919 рр.), Йосипа Маєвського (1874—1937 рр.), Павла Христюка.

М. Ковалевський (1892—1957 рр.). Суспільне надбання

Л. Ковалів (1894—1937 рр.) Суспільне надбання

П. Христюк (1880—1941 рр.). Суспільне надбання

7 квітня

Нарада Української радикально-демократичної партії (УРДП) оголосила про відновлення своєї діяльності. До Тимчасової ради партії увійшли: В. Біднов (м), П. Гродзинський, Д. Дорошенко (м), С. Ерастов, С. Єфремов (м), М. Левицький, Ф. Матушевський (м), А. Ніковський (м), В. Прокопович, Павло Чижевський, Є. Чикаленко (м), І. Шраг (м), О. Шульгин[79].

П. Чижевський (1860—1925 рр.), депутат І Державної думи. Суспільне надбання

9 квітня

Війська Антанти розпочинають наступ у районі м. Реймс. Бої з перервами тривали до 7 червня.

13 квітня

Голова Української національної ради Петрограда П. Стебницький (м) звертається до Тимчасового уряду з ідеєю створити спеціальні обласні ради на чолі з урядовим комісаром для управління Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською, Чернігівською губерніями та Кубанською областю.

23 квітня

Загальні збори УЦР ухвалили Наказ УЦР:

«Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організованої української людності, має своїм завданням виконати волю тої людності, висловлену на Українському національному з’їзді, себто переведення автономії України у Федеративній Демократичній Республіці з забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України (виділено нами. —Д. Я.) Переймаючи ту волю людності, УЦР тим самим переймає право ініціативи, об’єднання і керування в сьому завданні діяльності організацій, що мають в ній представництво, і виконання постанов Національного з’їзду»[80].

Констатація

Цілком очевидно, що зазначену вимогу, з погляду тодішніх політико-правових обставин і понять, кваліфікувати інакше, ніж дикунську, неможливо. Ніяких національних меншостей — укотре наголосимо на цьому — тогочасне суспільство, держава, політичні практики НЕ ЗНАЛИ. Тим більше невідомим та незрозумілим для абсолютної більшості підданців романовської імперії було саме поняття «Україна».

Український національний з’їзд та перші паростки українського фашизму — 3

27—28 квітня

Київський губернський з’їзд Української селянської спілки доручає делегатам на І Всеросійський селянський з’їзд домагатися автономії України, федеративного устрою Росії, скликання українського сейму, формування на основі запасних частин окремих українських військових підрозділів.

Квітень

Відбулася конференція РСДРП (об). Перемогла точка зору групи К. Василенка, М. Балабанова (м), І. Кирієнка, які вважали домагання автономії України «буржуазним»; група, що обстоювала принцип автономного устрою України опинилася в меншості[81].

Констатація

Від перших днів травня з’являються поодинокі симптоми радикалізації соціально-економічних та політичних вимог селянських та «військових» (тобто тих-таки селянських) громадських організацій та інституцій.

ТРАВЕНЬ

Центральна Рада починає готувати війну з Тимчасовим урядом

3—7 травня

Харківський губернський селянський з’їзд зажадав від Тимчасового уряду негайного офіційного визнання права українського народу на національно-територіальну автономію.

Засідання першого складу Тимчасового уряду. Суспільне надбання

5 травня

У Петрограді створено коаліційний Тимчасовий уряд під головуванням князя Г. Львова (м). До його складу увійшли І. Годнєв, О. Керенський (м), О. Коновалов, О. Мануйлов, В. Набоков (м), М. Некрасов (м), О. Пешехонов, М. Терещенко (м), П. Переверзєв, М. Скобелєв, І. Церетелі (м), В. Чернов, Д. Шаховський, О. Шингарьов (м).

7 травня

Третя сесія УЦР констатує: «головною піддержкою» Центральної Ради є селянство[82].

5—8 травня

І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне «оголошення принципу націо­нально-територіальної автономії України». Голо­вою Українського генерального військового комітету обрано Симона Петлюру (м).

С. Петлюра. (1879—1926 рр.) 1902 р. Суспільне надбання

10 травня

Комітет УЦР вирішує ігнорувати візит до Києва військового міністра О. Керенського (м) та міністра озброєнь Франції, одного з керівників «Великого сходу Франції» Альбера Тома (м).

Хто такий Альбер Тома і навіщо він приїхав до Росії?

Від 1917 р. як учасники цього візиту, так і всі без винятку дослідники обходять увагою зміст та мету цих відвідин, які, здавалося, лежали на поверхні. Нам видається доречним спитати: перше — з якого дива міністр озброєнь Франції відвідує саме Київ, який ніколи не був хоч скільки-небудь значимим центром військового виробництва — на відміну, скажімо, від Петрограда?

Друге: невже подорож за маршрутом Париж—Петроград—Київ він здійснив лише для