Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

того, щоб помилуватися київськими пагорбами? Як нам здається, візит його мав мету, аж ніяк не пов’язану з виробництвом міфічних озброєнь у Києві. А саме — безпосередньо ознайомитися зі станом та перспективами українського соціалістичного руху, інституціалізованого в Центральній Раді. Це — по-перше.

А. Тома (1878—1932 рр.). Суспільне надбання

По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцінити готовність Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Східний фронт.

По-третє, не можна виключити і того, що він міг бути важливим посередником у переговорах російського уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними політичних домовленостей. Якщо це відповідає дійсності, то можна стверджувати, що своєї мети в цьому пункті він та О. Керенський — нагадаймо, «масонський куратор України» — не досягли.

А. Тома під час візиту до Петрограду. Суспільне надбання

М. Кашен (1869—1958 рр.). Суспільне надбання

Доказ, принаймні щодо петроградської частини візиту, пощастило знайти у вже цитованій роботі В. Брачева. А. Тома, пише дослідник, та інший значний керівник «Великого сходу Франції» соціаліст Марсель Кашен (у майбутньому — один з лідерів французьких комуністів) під час зустрічі з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нібито «вимагали від нього не покинути Францію у біді та не укладати сепаратної мирової угоди з німцями»[83].

Але й без цитованого свідчення ця історія, на відміну від багатьох інших історій тієї доби, відома добре, давно і в усіх деталях. Історія ця — класика політичної теорії та практики, яскрава ілюстрація стратегічної безвиході, в якій опинилася Російська держава та її політики — без огляду на ідеологічні уподобання. Суть проблеми — неможливість для нового державного проводу підтримувати одночасно два зовнішньополітичні курси. Перший, сформований попереднім політичним режимом, передбачав доведення війни до переможного завершення та висунення переможеним територіальних претензій, вимог економічних компенсацій тощо. Другий, а саме його прагнула переважна більшість населення країни, передбачав якнайскоріше завершення війни, навіть за рахунок відмови від територіальних та економічних претензій.

Варто пам’ятати, що навіть поміркована, легальна, думська російська політична опозиція використовувала всі можливі й неможливі засоби для дискредитації режиму Романових.

Один з найрадикальніших кроків у цьому напрямку здійснив лідер конституційно-демократичної партії та один із вождів Прогресивного блоку в Державній думі Павло Мілюков. 1 листопада 1916 р. з думської трибуни він звинуватив імператрицю та прем’єр-міністра у підготовці сепаратної мирової угоди з Німеччиною.

Головне питання, яке поставив лідер думської опозиції: «Що це — дурість чи зрада?», — стало крилатим висловом, який облетів усю країну. Вже на еміграції П. Мілюков визнав: «тверде рішення скористатися вій­ною для здійснення перевороту було ухвалено нами відразу після початку цієї війни. <...> Більше чекати ми не могли, оскільки знали, що наприкінці квітня або на початку травня (1917 р. — Д. Я.) наша армія повинна була перейти у наступ, результати якого відразу докорінно припинили б будь-які натяки на незадоволення та спричинилися б у країні до вибуху патріотизму та тріумфування».

Отримавши в першому революційному уряді посаду міністра закордонних справ, П. Мілюков негайно віддав розпорядження всім російським закордонним представництвам надавати сприяння у поверненні на батьківщину емігрантів-революціонерів. Саме цим «дозволом» негайно скористалися майбутні могильники Мілюкова, конституційно-демократичної партії, Тимчасового уряду та демократичної Росії — Володимир Ульянов-Ленін та його побратими-поплічники.

Найгучніший, не менш далекоглядний вчинок міністра закордонних справ — урядова нота, яка містила обіцянку уряду неухильно дотримуватися своїх зобов’язань перед союзниками. Цей документ, датований 18 квітня, був, так би мовити, зовнішньополітичним продовженням Дек­ларації Тимчасового уряду від 27 березня.

Ця декларація, з одного боку, підтверджувала «повне дотримання зобов’язань, прийнятих щодо наших союзників». З іншого боку, документ містив пункти, призначені, сказати б, для «внутрішньополітичного» вжитку, покликані задовольнити антивоєнні настрої населення. Ідеться, насамперед, про «впевненість» уряду у найскорішому завершенні війни «без анексій та контрибуцій», що прямо суперечило цілям, які ставили перед собою союзники Росії.

На відміну від Росії, яка вступила у війну, не маючи достатньо ясних і осмислених зовнішньополітичних цілей, Франція та Велика Британія вступили у війну саме задля анексій та контрибуцій — головно від Німеччини та Австро-Угорщини. Насамперед, через Ельзас та Лотарингію, яка увійшла до складу Другого рейху після Франко-прусської війни 1871 р., та німецькі колоніальні володіння тощо. 22 квітня антивоєнна державна позиція була офіційно й одноголосно схвалена на засіданні петроградського уряду.

Очевидно, що така позиція не могла викликати захоплення у Лондоні та Парижі: головний союзник поставив під сумнів сам сенс ведення вій­ни та неймовірні жертви і втрати, які понесли воюючі країни.

Французький посол у Петербурзі з професійною безпосередністю інформував своє керівництво: «Якщо, як я того боюся, російський уряд почне домагатися від нас перегляду наших попередніх угод про засади миру, ми, на мою думку, повинні будемо без вагань заявити йому, що ми енергійно обстоюємо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рішення продовжувати війну до остаточної перемоги. Якщо ми не відхилимо перемовин, до яких вожді соціал-демократичної партії, і навіть п. Керенський, сподіваються нас схилити, наслідки цього можуть виявитися непоправними»[84]. Уряд проблему розумів. Альбер Тома інформував колег у Парижі: «Соціалісти вимагають від уряду, зокрема і від п. Керенського, пред’явлення дипломатичної ноти, у якій союзникам пропонувалося би переглянути сукупність їхніх цілей війни. П. Мілюков, — писав до Парижа А. Тома, — думає, що він не може поступитися. Між цими двома тенденціями уряд коливається. Мені здається, що я можу пошукати, — переконував пан міністр, — тимчасове рішення, яке, по-перше, дозволило би, — що я вважаю капітальним, — чинному урядові уникнути потрясіння та розвалу».

«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток посла Жоржа-Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту[85], хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту!

Крім того, — і на це також слушно вказував французький посол, — для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію — а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни[86].

Ж.-М. Палеолог (1859—1944 рр.). Суспільне надбання

Г. Львов (1861—1925 рр.). Суспільне надбання

У дискусію — несподівано для головних її учасників — втрутився ще один суб’єкт, — «революційні» маси Петрограда. Насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни — чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями