Олена Гуйда - Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда

Глава 9

Альберт виявився на рідкість покірним, але в той же час впертим хворим.  Він стійко і мовчки терпів і промивання, і зашивання рани, і перев'язку з досить пекучою маззю, але в той же час і слухати нічого не хотів про волокуші і вже скоро знову сидів в сідлі.  І все що мені вдалося - умовити його берегти руку.

Лорд Нейт мовчки спостерігав за всім, що я робила.  А я... хвилювалася.  Не тому, що боялася щось зробити не так.  І мене не лякало те, що хтось із воїнів зробить зауваження, засумнівавшись в моїх знаннях.  Я просто до жаху боялася видати нашу з сестрами таємницю.  А в ситуації, що склалася це було занадто просто.  І тоді у зовсім незнайомих мені людей могла з'явитися зброя проти мене.  Тому... так.  Я страшенно хвилювалася.  Благо, це списали на мою ніжну дівочу натуру.  І до самих північних земель поглядали на мене з повагою і якоюсь... не те тривогою, не те жалем.  Одне добре, хоч не жахалися від мене весь час.

 - До Північної межі залишилося зовсім небагато, - поділився сивочолий воїн, який охороняв мене під час сутички.

Я і так це відчувала.  Якимось внутрішнім чуттям.  Знаки були всюди - гірські хребти, що тягнуться кудись, немов за край землі, сніг ставав все глибше, мороз - все кусючіший.  Ліси рідшали, а самі дерева були схожі на скручену вогнем солому - чорні і кострубаті.  І тільки воїни все більше веселішали.

 - Уже до вечора ми піднімемо кухоль міцного пива і зігріємось біля рідного вогнища, - розплився в мрійливій ​​усмішці другий мій охоронець.

 - Та авжеж!  - відгукнувся третій воїн.  - Пам'ятається тебе гарненько зігрівало таке світловолосе і дуже усміхнене вогнище.  Якщо Кренур дізнається, то ти ще довго грітися не зможеш!

Воїни в загоні розсміялися, відпустивши ще пару жартів, повільно, але вірно розслабляючись.  Вони відчували наближення дому, а я... Я готувалася до бою.  Чомусь мені здавалося, що варто мені наблизитися до замку чоловіка, і на мене нападуть всі його мешканці, звинувачуючи в найжахливіших злочинах.  Тому, коли стіни мого нового дому з'явилися на горизонті, готова була з голими руками проти троля виступати.

Але цього ніхто не помітив.  Воїни зусиллям волі стримувалися, щоб не пустити коней в галоп.  І я не могла їх за це засуджувати.  Там був їх дім, жінки, діти, матері...

Лорд Нейт не поспішав розвіяти мої страхи, він не виглядав щасливим.  Швидше напруженим, трохи засмученим і понад звичного мовчазним.  Хот я здавалося, куди вже більше?

 - Упевнений, його здолали спогади, - порівнявшись зі мною, зронив Берт.  - Дайте йому час.  Він не впускав після Сирени жодної жінки ні в свій дім, ні в своє життя, ні в своє серце.  Він розучився це робити.  І вам доведеться шукати шлях самостйно.  До серця так точно.

Здається, він вірив, що я здатна знайти цей шлях, але ось я сама не уявляла, навіть звідки починати шукати.

 - Як твоя рука?  - змінила я болючу тему, все ж відставши від основного загону рівно настільки, щоб говорити не особливо ховаючись.  - Ти блідий.

 - Я просто чудово, міледі, - блиснув усмішкою Берт, явно намагаючись переконати в цьому не тільки мене, але й себе самого.  Я бачила, як важко йому дається дорога, і у скільки обходиться впертість.  - А стане ще краще, як тільки я доберуся до бочок матінки Хільди!  Не варто про мене хвилюватися.

Якби все було так просто.  Хвилювання про Альберта - було тієї віддушиною, через яку виходило вдихнути хоч щось, крім страху перед майбутнім.

Північна межа виявилася абсолютно не такою, як я її уявляла.  Хоч зізнатися, в моїй уяві це було щось жахливе, темне і похмуре, а на ділі - це був величезний форт.  З міцними високими стінами, залізними кованими решітками, бійницями і шпилями.  За такими стінами точно не страшний жоден ворог.  Але в той момент вони здавалися мені пасткою.  Люди стікалися до воріт, вітали своїх воїнів, свого лорда.  Мені ж діставалися насторожені погляди, ввічливі поклони.  Втім, я і не очікувала, що мене зустрічатимуть з квітами і піснями.

 - Дозволите, міледі?  - запитав Амора, вже влаштувавши руки у мене на талії, щоб допомогти спішитися.

- Як буде завгодно моєму лорду, - ввічливо і безбарвно відповіла я, намагаючись зловити його погляд.  Але не виходило.

Він спустив мене на землю, висмикнувши з сідла, як пушинку, взяв за руку і повів до свого дому.  Але в цьому був... ритуал, обов'язок, ні краплі його особистого бажання.  І це я відчувала шкірою.  І не тільки я, схоже.

Слуги, жителі замку, воїни - всі вони шепотілися, навіть не намагаючись ховатися.  Їх погляди палили, поки ми піднімалися під руку з лордом по широких східцях до вхідних дверей.  Або я сама це все вигадала?

 - Мій пане!  - схиливши голову, вітала Амору старенька ледь ми ступили в замок.  Її худі, немов обтягнуті коричневим пергаментом руки стискали кубок з пінним напоєм.  З-під білої хустки вибилися сиві пасма волосся, увляю яка тут була метушня, коли нас помітили зі стін.  А тьмяні сірі очі світилися теплом і радістю, немов ця жінка чекала сина, а не лорда.

 - Хільда!  - такої теплоти в голосі свого чоловіка я ще не чула, і зізнатися, була порядком здивована.  Адже і сподіватися перестала, що він здатний відчувати щось, крім роздратування.

Лорд Амора прийняв кубок, зробив кілька ковтків і після передав його мені.  Тільки тепер я удостоїлася уваги тієї, кого мій чоловік називав Хільдою.  Чи не про цю матінку Хільду і її бочки згадував Альберт в дорозі?  Вона розглядала мене прямо, без сорому, немов прицінювалася до товару або розглядала щось, куплене без її відома.  І тепер вона шукала вади, за які могла б викинути непотрібне придбання.

І це мене розлютило.  Ким би не була ця жінка - я дружина господаря замку і з цим доведеться рахуватися всім.  Я підняла підборіддя, б'юся об заклад, моє обличчя стало кам'яним, холодним і замкнутим, як у мого чоловіка.  І тільки після зробила три ковтки з кубка, навіть не відчувши його смаку.  Залишилося тільки здогадуватися, що саме це було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍