Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

і тліном плоть, ріка — це водночас життів, твого й мого, минущий образ, що поступово витікають з нас. Бундючність зводить монумент дарма, бо це, як вітер: є — і вже нема, для вічного Творця століття ціле — лиш мить, яка минулася притьма. Спів золотого солов'я звучить лиш раз єдиний серед верховіть на схилі ночі, а жадібні зорі свій скарб не полишають ні на мить. Ти пишеш вірш, а місяць-молодик до нього лине, як над ранок звик до твого саду линути, та в ньому тебе уже не знайде він повік. Взірцем для тебе зробиться сповна нехай криниця: хоч непоказна, та нечисленні образи одвічні у присмерку відсвічує вона. І місяць перса, й надвечір'я ці, і боязкі прощальні промінці повернуться. Сьогодні — день вчорашній. Ти — ті, хто стали тліном. Ти — мерці. До Ізраїлю
Ізраїлю, не загубився ти, бува, у лабіринті рік правічних моєї крові? У місцинах звичних, де кров — твоя й моя — могла текти? Втім, це байдуже. Книга є свята — усі часи й події від Адама відтворені у ній: і давня драма та пам'ять про розп'ятого Христа. Ти в книзі тій; обличчя в ній відбиті, немов у люстрі, всі, що в письмена ці заглядали; здавна всім на світі являє Бога грізний вид вона. Хвала тобі: ти ревно на сторожі, Ізраїлю, борониш мури Божі. Асеведо
Поля далеких прабатьків моїх полями Асеведо звуться й досі; їх годі осягнути, я не в змозі, як не силкуюсь, уявити їх. Мої роки збігають, та не встиг уздріти край, де предків мчали коні, й все, що їх очі бачили невтомні: світанки, зорі, куряву доріг. Усюди є поля. Їх бачив скрізь — в Айові, і на Півдні, і в Юдеї, там, де Ісуса ноги в Галілеї, ступаючи, топтали верболіз. Вони — мої. Вони в моїм житті: в бажанні неясному, в забутті. Зі збірки «Золото тигрів» (1972)
Втрати
Де те життя, що я у плині літ щасливо міг прожити чи невдало і не прожив? Що в цьому світі мало на шпагу обернутись чи на щит, але не обернулось? Предок мій, перс чи норвежець, де подівся з часом? Де я не скористався дивним шансом не сліпнути й забуть, хто я такий? Де кітва й море? Де жадана мить спокóю, що дарує селянину погідна ніч за клопітливу днину так, як література це велить. Я думаю й про подругу тужливо, яка ждала і досі жде, можливо. Х. М.
Є вулиця одна, і дім один, і певні двері, і дзвінок — я знаю, там давній присмак втраченого раю: вечірньої пори для мене він зачинений. Та кожен раз ізнов