Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Сказав же мудрець немарно: народжує смерть людину. О, скільки очам відкрилось за довгу мою дорогу! Хто знає, що вздріють очі, як душу я ввірю Богу. Мануель Флорес помре, бо так вже ведеться всюди: спочатку живуть на світі, а потім вмирають люди. Зі збірки «Хвала тіні» (1969)
New England,[37] 1967
Змінились форми сну мого: доми тепер червоні сняться з передмістя, й побронзовіле витончене листя, ласкавий хмиз і чистота зими. Земля немов постала з давнини, прекрасна, як на сьомий день Творіння. Є сум якийсь у присмерку й змужніння, відлуння давнє Біблії й війни. Десь жде мене Америка. А нас тут запевняють: сніг впаде вже скоро. Повільність нині і короткість вчора я відчуваю в надвечірній час. Блукаю я завулками твоїми, Буенос-Айрес, де б не був — я з ними. Джеймс Джойс
Всі дні буття — в одному дні людини: від того, як почався часу лік, і грізний Бог назавжди передрік всі інші дні й майбутні невзгодини, до того дня, як води швидкоплинні земного часу вернуться назад до Вічності, і згасне все підряд — майбутнє, вчора — все моє донині. Між досвітком і ніччю величава історія земна, весь плин сторіч приховані: юдея путь крізь ніч, руїни Карфагена, пекло й слава. Молю відваги й щастя в Бога я дістатись до вершини того дня. The unending gift[38]

Художник пообіцяв нам картину.

Зараз, у Новій Англії, я дізнався, що він помер. Я відчув, як завжди в таких випадках, сум і подив від усвідомлення, що ми подібні до сну. Я подумав про втрату людини й картини.

(Лише боги можуть обіцяти, бо вони безсмертні.)

Я подумав про місце, призначене для картини, де та ніколи вже не висітиме.

А потім я подумав: якби вона була тут, з плином часу вона зробилася б іще однією річчю, ще однією дрібничкою чи деталлю мого дому; тепер вона безмежна, нескінченна, здатна набути будь-яких форм і кольорів і не прив'язана до жодного.

Вона певним чином існує. Вона житиме й сильнішатиме, наче музика, і залишиться зі мною до кінця. Дякую, Хорхе Ларко.

(Люди також можуть обіцяти, бо в обіцянці є щось безсмертне.)

Речі
Ціпок, монети, шахівниця, карти, замок, нотатки — за короткі дні, які ще залишилися мені, ніхто вже їх не встигне прочитати. І книга, і — між сторінками — згадка про незабутній і забутий час: поблякла і засушена фіалка, червоне люстро, у якім не згас оманний блиск зорі. О, скільки їх — напильників, порогів, цвяхів, склянок — речей, що нас стрічають кожен ранок, незрячих і напрочуд мовчазних. Їм жити попри наше забуття, не знаючи, що ми пішли з життя. Рубаї
Воліє віршем перса голос мій знов нагадати: час — снувальник мрій пожадливих, якими є усі ми, їх Мрійник розкидає потайний. Стає золою той вогонь, що згас,