Публій Овідій Назон - Мистецтво кохання

поки не зчепиться з ним. 485 Рада вівця барану, під биком розкошує корова, 486     Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза. 487 Шал розпікає кобил: не зважають на відстань розлогу, 488     Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців. 489 Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб — 490     Він — і лише тільки він! — тут же полегшує біль; 491 І не зрівняються з ним Махаонові ліки: той засіб, 492     Хай ти пішов манівцем, — зробить невинним тебе. 493 Поки таке я снував, Аполлон, що з'явився раптово, 494     Ліри своєї струну золотосяйну торкнув; 495 Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога — 496     Лавр; перед зором моїм став боговитий співець. 497 Далі до мене: "Наставнику, — мовить, — легкої любові, 498     Швидше до храму мого гурт своїх учнів веди: 499 Є там, на різні лади геть усюди прославлений в світі 500     Напис, веління таке: "Сам себе спершу пізнай!" 501 Той, хто спізнає себе, тільки той буде з глуздом любити 502     І до своєї снаги діла шукати собі. 503 Видався вродою хтось — то нехай скористається нею, 504     Шкіра шовкова — як спить, хай не ховає плеча. 505 Хто ж до розмови меткий, тому зовсім не треба мовчати, 506     Гарно співаєш — співай, п'єш собі гарно — то пий! 507 Лиш, коли бесіда йде, не хизуйся своїм красномовством, 508     Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!" 509 Так от повчає нас Феб, тож повчімось у вчителя — Феба: 510     Що то була б за пиха — віри не йняти богам! 511 Ну, а по суті: хто вміло кохатиме — той переможе, 512     Той із мистецтва мого все почерпне, що хотів. 513 Що прийняла — не всякчас повертає сторицею нива, 514     Суднам хистким не всякчас подув сприяє в путі. 515 Тим, хто кохає, не часто щастить, не щастить — найчастіше, 516     Слід готуватися їм до нелегкого життя. 517 Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі[5], 518     Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів, 519 Скільки в скойок у ріні, вважай — стільки горя в любові: 520     Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч. 521 "Дома нема її", — збрешуть тобі — хоч ти любку, можливо, 522     Вгледиш, та вір, що нема, власному зору — не вір! 523 Двері зачинять вночі, дарма, що впустить обіцяли, — 524     Стерпіти мусиш і це — просто на землю лягай! 525 Може, й служниця-брехунка гукне, ще й пихато: "А хто це 526     Тут під ногами у нас, наче колода, лежить?" — 527 Ніжно до грубої служки звернись, до дверей самих, врешті, 528     Знявши вінок із чола, — ружами їх ушануй! 529 Схоче впустити — ввійди; не захоче — йти геть доведеться: 530     Чемний не стане, затям, надокучати комусь. 531 "Що за настира такий!" Ти ж не хочеш од неї почути 532     Слів цих. Не вік же вона в настрої буде лихім! 533 І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї; 534     Щастям для себе вважай ніжки її цілувать! 535 Що я, однак, про дрібне? До високого дух мене кличе, 536     Тож про високе почну — пильно вслухайтесь усі! 537 За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки 538     Мужність? В науці тонкій шляху легкого нема. 539 Знехтуй суперником — і переможеш; в мистецтві самого 540     Батька богів, повторю, ти перемоги сягнеш. 541 Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб, що в Додоні: 542     Це з-між моїх настанов найголовніша, повір. 543 Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не запитуй, 544     Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде. 545 Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне, 546     Надто як ти на наш бік, сне найсолодший, стаєш. 547 В цьому мистецтві (не стану брехать) не дійшов я вершини — 548     Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий. 549 Чи при мені моїй дівчині хтось подавати б міг знаки, 550     Я ж, дивлячись на таке, гнівові волі б не дав? 551 От чоловік, було, поцілував її — і, пам'ятаю, 552     Їй дорікав я за це — груба, нестримна любов! 553 Ось що мені заважало не раз! Більше розуму в того, 554     Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні. 555 Краще не знать взагалі: що приховує — хай буде в тіні, 556     Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.