Алекс Грей - Одержимість

найближча людина: «Пити каву поодинці — це не по-товариськи». Він тоді підвівся, розплатився за каву, і пішов до виходу з терміналу. Біля виходу стояв звичайний кавовий автомат з десятками різних кнопок. Алекс тоді подумав, що добре, що кава, латте і капучіно на всіх мовах називається однаково, навіть на іспанській. Він взяв дві кави і пішов до машини. Аня чекала його біля машини, сидячи на капоті.

— Доброго ранку, а я тобі каву приніс. — сказав Алекс. — Я не знаю, яку ти любиш, тому взяв дві, з вершками і без, а ще я не знаю, чи п'єш ти каву вранці, і, взагалі, чи п'єш ти каву, як каже моя сестра, зі смаком паперу. Якщо ні, то я тебе запрошую в кафе на ранкову каву, ну або чай, що тобі найбільше подобається.

— Дякую. — вона взяла один стакан і, примружившись, посміхнулася. — А я прокинулася, а тебе немає. Це що, я півдороги проспала?

— Ну не пів, а лише дві годинки, від Аліканте.

Аня пила каву, а Алекс спостерігав за нею, примостившись поруч на капоті свєї машини. До рейсу ще залишалося години три.

— Послухай. — раптом сказала Аня. — А як ти подивишся на те, що я… ну типу, загубила свій квиток? Ти ж мене не кинув би тут? Правда?

— Та, я все зрозумів. — Алекс хитро подивився на Аню. Вона така мініатюрна, сонна, можна сказати, домашня, сидить на запорошеному капоті його машини і, примружившись, п'є каву. І не хоче нікуди летіти. Адже, правду кажуть, що людська душа — темний ліс. Так і тут, Алекс не знав, куди і навіщо їй треба було летіти, та й чи потрібно було взагалі кудись летіти в свій медовий місяць і без чоловіка.

— Ну і що ти зрозумів?

— Квиток здавати будеш? Чи одразу поїдемо? — Алекс подивився на неї в очікуванні відповіді. Її, ніби, підмінили. Аня швидко зістрибнула з капота, поставила свій стаканчик з кавою і сказала. — Я швидко, лише декілька хвилин. — і побігла в бік терміналу. Потім раптом, не зупиняючись, різко повернулася назад, допила свою каву без зупинки, засміялась так, якось по-дитячому, пірнула в салон машини і через секунду виринула звідти зі своїм дитячим рюкзачком, розвернулася і побігла до терміналу, встигнувши на ходу крикнути: — Тільки нікуди не їдь, я швидко!

Алекс знову і знову дивувався такій особливості міняти настрій. Він не поспішаючи пив свою каву, сидячи на капоті свого Peugeot. Минуло не менше півгодини, поки Аня не появилася з терміналу. Вона виглядала зовсім незмученою і посвіжівшою, а найголовніше, була в гарному настрою.

— Ти не злишся? Просто у дівчат так буває, коли хвилинка — це, насправді, хвилин сорок, ну або п'ятдесят, у дуже швидких і підготовлених, може бути півгодинки лише. Але, я, правда, намагалася, чесно. Поки квиток здала, поки те, поки се… Зате я вмита, свіжа і можу керувати, тож сідай праворуч, будеш головним штурманом. — І, не чекаючи відповіді, сіла на водійське сидіння. — Чого чекаєш? Сідай швидше та ключі давай. Вона відрегулювала сидіння, пристебнули ремінь безпеки, включила музику і сказала:

— Ну, чого чекаємо? Ключі дасиш мені, чи не довіряєш?

— На, тримай. — сказав Алекс, — тільки рули акуратно і на педаль сильно не тисни, а то машинка потужна, може і злетіти.

І вони поїхали. Назустріч їм знову мчали степи, гори, селища і села. Повз миготіли досить рідкісні вказівники міст. І, лише, Барселона, якщо вірити кожному наступному вказівнику, ставала все ближче. Вони проїхали Кастельон-де-ла-Плана, потім Торребланка, позаду залишилася Ампоста, і незабаром вони побачили обриси великого міста.

— Вогні великого міста… — перервала тишу Анна, вирвавши зі сну Алекса. Безсонна ніч, посилена пекучим іспанським сонцем давала про себе знати. Кондиціонер в машині працював на повну потужність, але, здавалося, що і він не справляється з цією спекою.

— Це Таррагона, не таке вже і велике місто, хоча досить симпатіине. — проганяючи сон, відповів Алекс, тикаючи пальцем в навігатор. — Вчора ти відключилася, а сьогодні я пропустив двісті кілометрів іспанських мальовничих ландшафтів.

— Ну, це точно, що мальовничі. Все в жовтих і помаранчевих тонах, степ та пустеля. Там, де ближче море, то, ще нічого, навіть пальми зустрічаються, оазиси можна сказати, хоча, якщо чесно і серйозно, то мені подобається, хоч жовто-помаранчеве все, але дуже барвисто. Чого ти смієшся, я тобі точно кажу!

— Та я не сміюсь, просто барвисто в моєму розумінні — це Монако, Канни чи Сан-Ремо. Особливо вночі. Ось там, дійсно, барвисто.

— Ал, а ми заїдемо туди? Це ж по дорозі? — вона знову скорчила дитячо-безневинну гримасу, так, що Алекс засміявся. — Ну, будь ласка, я там ніколи не була.

— Ти, як маленька, чесне слово, — Алекса розсмішила її дитяча захопленість. Вона могла в одну мить захопитись чимось, і ця думка у неї потім перетворювалася на нав'язливу ідею, і Алекс починав потроху розуміти її непростий характер, він, навіть почав розуміти того психотерапевта, який так хвилювався через її захопленя, які, на його думку могли зіграти з нею недобрий жарт.

— Ну не смійся, а то ображуся.

— Та я не сміюсь, звичайно, по дорозі. Там взагалі-то дві дороги, одна платна, інша безкоштовна, ось та, що безкоштовна, та йде уздовж самого моря через Монте-Карло, через Монако, через Канни, коротше, через весь Лазурний берег, аж до Генуї або, як кажуть італійці, Дженови. — і взагалі, ти не на мене дивися і не на всі боки, а на дорогу і швидкість скинь трошечки. Для такої дівчинки, як ти, сто сорок — забагато, особливо в горах.

— А ти — зануда… — сказала Анна, і стрілка спідометра повільно поповзла вверх. — Не хочеш мене на Лазурний берег звозити, ну і не треба.

— Ань, не дури, дорога — це не жарт. Ти то впораєшся з керуванням, а якийсь тунгус може і не впоратися. Або якась кішка вискочить на дорогу, ти кермом смикнеш і не побачиш ніколи Лазурного берега.

— Та звідки тут кішки? — все ніяк не вгамовувалася Аня, але швидкість скинула до ста двадцати. — Тут одні тореодори, тай і ті,