Алекс Грей - Одержимість

— Знаєш, є героїзм, а є нерозсудливість, так ось, всі ці селфі, наприклад на даху потяга — це понти і не більше. А такі понти у мене особисто викликають нудоту, настільки мені це огидно. Страх же буває декількох видів. Так, можна боятися за своє життя, можна боятися за життя своїх близьких, ну, чи взагалі дорогих тобі людей, можна боятися грози, наприклад, можна боятися швидко їздити або підходити до краю високого мосту. Це все різні страхи, розумієш? Можна боятися якогось гіпотетичного астероїда, який, можливо, теж чисто гіпотетично, пролетить років через триста недалеко, десь в мільйоні кілометрів від Землі. Можна, навіть боятися чортів, лісовиків і русалок, а я знаю багато людей, які бояться навіть того, що їм нагадали на картах. Не смійся. Це правда. Одже хтось боїться павуків або тарганів, але, в той же час, може брати в руки і гратися жабами або зміями. Я і таких знаю. Я знаю навіть людину, у якого є одна цікава фобія. Він боїться жінок. Ні, реально, він їх просто панічно боїться, боїться залишатися з ними наодинці і в закритому просторі.

— Це ти зараз про себе? — вона знову засміялася як дитина, і сміх цей був відвертий. — І давно ти нас боїшся?

— Та я не про себе, якби я боявся жінок, то ти б не їхала зараз в цій машині зі мною. Так ось, хтось просто темряви боїться. У мене мама моя, коли ми з сестрою народилися, вона перестала літати на літаках, взагалі, розумієш? Вона каже, що постійно думала про те, що якщо літак впаде, то, як ми тоді без неї. Начебто і за себе вона боялася, але, я це називаю страхом другого рівня. А те, що я тобі кажу не гнати, то це просто не більше, ніж звичайна обережність, де від твоєї швидкості залежить не лише твоє життя, а й багатьох оточуючих.

— Зрозуміло, не буду більше гнати, кеп! — сказала весело вона і приклала до скроні долоню, віддаючи честь, як в якийсь в'єтнамської армії. — А ти любиш кориду, взагалі?

— Ні, напевно. Ось скільки разів бував в Іспанії, так ні разу не був на кориді, ну не тягне мене туди.

— Не зрозуміла… — здивувалася вона. — Як це скільки разів? Ми, коли паелью жерли, то ти сказав, що тільки два тижні тут.

— Ань. — протягнув її ім'я Алекс. — Ну, що за «жерли». Ти ж дівчина, пристойна на вигляд, та й з мізками начебто не все так погано, і виховання непогане, на перший погляд, мови знаєш, знову ж таки. Правда, каву з паперових стаканчиків п'єш, це мінус, але тут я винен.

— Ал, хочеш секрет відкрию? Я терпіти не можу кави, як ти говориш зі смаком паперу. Але не тому, що вона не смачна, навпаки, буває навіть дуже непогана, а тому що для мене кава — це ритуал. Треба вміти пити чашку кави півгодини. Ось тоді і розумієш його справжній смак.

— Справжній смак остиглої кави, яка повільно перетворюється в бурду? Ань, ти мене лякаєш. Я згоден, що задоволення треба розтягувати, але скрізь є розумні межі.

– І які ж розумні межі для пиття кави? — вона не замовкала, напевно, впорснутий в кров адреналін після такої швидкісної поїздки по гірській дорозі вже дійшов до тієї частини мозку, яка відповідає за словесний режим жінок.

— Ну, у кожного свої, але аж ніяк НЕ півгодини. А ти чого раптом про каву так заговорила? Хочеш? Тоді зарулюй на більш-менш велику заправку з кафешкою і будемо пити справжню каву з білих фаянсових чашок.

— Ні, не хочу кави. — вже більш серйозно відповіла Аня. — Знаєш, з чим у мене асоціюється кава взагалі?

— Звичайно, знаю, з Вадимом, з ким же ще. — засміявся Алекс.

— Зараз вкушу. Не жартуй так, домовилися.

— Ну, добре, тоді скажи з ким, звідки я можу знати.

— Ну, так, ти маєш рацію, звичайно, з ним. Він приносив мені каву в маленькому нержавіючому термосі, коли я працювала, або брав з собою, коли ми йшли купатися на море. І ми пили цю каву з одного маленького горятка по черзі. Це, звичайно, була не та кава, що варять зараз, ми її називали «курземе», навіть не знаю, чому, але для мене вона залишилася найсмачнішою. А якось він приніс в цьому ж термосі чай, то чай теж зберігав запах кави. Ми іноді могли просто сидіти де інде на березі моря, на каменях, які ще не охололи після спекотного дня, дивитися на захід сонця, на дельфінів, на зірки, або просто сидіти і мовчати. У мене такого більше ніколи не було в житті, щоб мені в компанії з кимось було комфортно мовчати, ось тільки з ним. Якось ми працювали над однією картиною, досить великою, писали її довго, тому і часу проводили досить багато разом. Була весна, похмуро, йшов дощ, а я тоді сказала, що мені так хочеться пити червоне вино і дивитися на зірки. А він сказав, що ми зустрінемося ввечері і будемо пити і дивитися на зірки. Уявляєш? Ми зустрілися в обумовлений час, але весь день тоді йшов дощ. Він бачив, що я засмучена, тому що вино з зірками, схоже, нам не світило в той вечір. І ось він приводить мене до себе в студію, там на столі келихи, вино, як зараз пам'ятаю, іспанське сухе, ще фрукти якісь були. Я кажу: «А де ж зірки?» А він посміхнувся, кивнув на стелю і вимкнув світло. Коли очі звикли до темряви, я побачила на стелі світло-зелені зірки різних розмірів і форм, і ще там був маленький місяць. Я мало не розплакалася тоді. А це такі зірки із спеціального пластику, який, після того, як побуде на сонці, потім сам випромінює світло. Ось це я і називаю справжньою романтикою.

— А, ось цікаво, якби він не поїхав у свою Австалію, як би у вас все склалося, як би тоді все було, ти не думала про це? — запитав Алекс, змінюючи диск в програвачі на ZAZ. Чарівною французькою мовою вона