Алекс Грей - Одержимість

Чотири дні удвох в одній машині через всю Європу. Такий сюжет «Одержимості». Але в ці чотири дні відбувається переосмислення багатьох моментів життя. Що важливіше, мрії чи реальність? Бути художником чи залишитися з коханою людиною? Алекс, Анна, Макс та інші герої знаходять те, що найбільш важливо для них в житті, для когось це медицина, для когось це виноробство і виноградники, для когось це живопис, а для когось циркове життя, наповнене щоденним ризиком. Але всіх цих героїв об'єднує одне — всі вони одержимі своїми ідеями, цілями, бажаннями і мріями.

— Привіт, не зайнято? Можна присісти? — він не зразу зорієнтувався, що звертаються саме до нього. Піднявши голову, він побачив, що на нього дивляться величезні зелені очі, що належать тій, що задала це запитання.

— Привіт… Прикольний кулончик. — байдуже відповів він.

— Тож, можна присісти, чи ти віддаєш перевагу самотності?

— Пробач, але я якось не по цих справах… — втомлено відповів він. — Знайди собі якогось іншого клієнта, а я спокійно поп'ю каву, добре?

— Ти зараз про що? — здивувалася вона, і в голосі її відчулася образа. — Ти що, думаєш, що я це?… Ну, типу, якась повія з траси? Та, пішов ти, дебіл… Ти просто хворий… — вона розвернулася і вже збиралась піти, але він в останній момент зупинив її.

— Стій, ну, вибач… Та, зачекай ти. — крикнув він їй в спину. Вона зупинилася і повільно повернулася до нього. І тільки тепер він помітив, що в руках вона тримала величезну сковорідку з паельєю. Звичайна, маленька, практично тендітна, в літньому прозорому сарафані, в пляжних босоніжках і величезних окулярах на лобі, на руках традиційні дешеві іспанські кольорові браслети, а на шиї срібний ланцюжок з великим кулоном у формі овальної палітри фарб. Він дивився на неї і нічого не міг зрозуміти. Її візуальний образ говорив йому одне, а голос внутрішній, опираючись на реальності, намагався довести зовсім інше. — Пробач, просто, сама подумай. Траса Севілья — Валенсія, далеко від міст і цивілізацій. Що тут може робити така дівчина, та ще в такий час доби? Без речей, в легкій літній сукні, та ще й говорить чистою українською мовою в далекій Іспанії. Тим паче, що за півгодини, що я тут сиджу, ти вже третя за рахунком. Ну, в сенсі вже дві до мене щойно підкочували, щось говорили про душу і про те, що дорога мені буде після зустрічі з ними приємною і легкою. Ось я і подумав… Ну, вибач… Хоча, з якщо чесно, то ти, дійсно, не була схожа на жрицю кохання, та ще й з траси. Аж занадто інтелектуальний погляд у тебе. А в фігурі і поставі важко приховати аристократичне походження. Хоча, чого тільки не буває в наші часи. Чи у тебе немає аристократичного походження? — він спробував розрядити обстановку, але, чи вдалося йому це, він не зрозумів. Вона продовжувала стояти з гарячою сковорідкою в руках і дивитися на нього пильно і без жодної емоції.

— То, ти запропонуєш мені сісти? Чи мені піти за інший столик? — знову запитала вона, наче він не з нею розмовляв до цього. І, не чекаючи відповіді, сіла навпроти нього. Вона непомітно махнула рукою, і, немов з-під землі, біля них виник офіціант — Traiga las dos unidades, por favor. — сказала вона, звернувшись до офіціанта. Той зник так само швидко, як і з'явився, а через хвилину вже розставляв біля них прибори. — Gracias! Ну, смачного, а то однією кавою ситий не будеш.

— Дякую. — відповів він. — Прикинь, я в Іспанії вже два тижні, а ще паельї так і не скоштував.

— Ну, ось, як раз є в тебе можливість спробувати. І взагалі, ти мене пробач за нав'язливість, просто у мене така ситуація… Я якось взагалі не люблю самотності, навіть недовгої, а сидіти за столом самій, та ще в незнайомому місці, це взагалі не для мене. Я просто пообідаю з тобою і поїду, правда. Не дивуйся, у мене іноді так буває, можу просто так підійти до людини і загрузити його своїми проблемами, просто я люблю спілкуватися з нормальними людьми.

— Слухай, а ось скажи, ти підійшла до незнайомого мужика, десь в далекій чужій країні, в придорожньому шинку на заправці. І тобі не страшно? Адже я ж можу і маніяком виявитися. — сказав він, намагаючись залишатися абсолютно серйозним.

— Та всі ви тільки обіцяєте і лякаєте своїми маніячествами, а насправді потім виявляється, що справжні маніяки вже давно перевелися. — вона посміхнулося, і було в її усмішці щось таке приваблюче і насторожуєче одночасно. Тонкі губи і ідеально білі зуби, гладка засмагла шкіра і зелені-зелені очі. Вік її визначити було важко. Їй можна було дати від двадцяти і до сорока років. І лише зморшки навколо очей підказували, що їй вже давно не вісімнадцять. — Ну добре, з маніяком я, звичайно, погарячкував. І все ж, що тебе спонукало ось так от взяти і підійти саме до мене?

— Та все просто. Я, чесно, не люблю їсти на самоті, це, по-перше. По-друге, ти подивися на цю паелью. Це ж формат не для мене, а менших вони не роблять. А по-третє, я просто побачила рідні номери на твоїй машині і знайомі наклейки на ній. Адже, погодься, не часто в Малазі зустрінеш когось із свого міста, та ще й з кримськими автомобільними номерами. — вона говорила і їла одночасно. І у неї виходило жувати, запивати, і говорити одночасно. При тому, ані їжа не заважала їй говорити, ані розмови не заважали їй їсти. Ця дивовижна здатність надавала їй особливого шарму.

— То, ти що, теж з Криму? — здивовано запитав він.

— Ну, так, звідти, і наклейки мені знайомі, бо будинок мій розташований прямо навпроти нового яхт-клубу. А ти, я так розумію, маєш якесь відношення до цього нового яхт-клубу?

— Ну, так, маю. Можно і так сказати. Я там з дитинства займався вітрильним спортом, потім старий клуб знесли, хотіли якісь бариги землю відібрати під бізнес, але ми прошустрили, знайшли інвесторів, і мої друзі побудували там новий яхт-клуб. А я там просто зараз тримаю свою яхту. Ти тільки кіно собі не накручуй на рахунок яхти. Яхта моя, це не те, що ти собі уявляєш.

— А я нічого й не уявляю, хоча трохи розбираюся в яхтах. Мій чоловік має яхту, точніше кілька, тому я трохи орієнтуюся в цих питаннях. То що в тебе за яхта? — запитала вона і знову покликала офіціанта. Той з'явився негайно, як і в перший раз. Вона знову щось сказала на чистій іспанській, після чого офіціант зник.

— Та, звичайна дев'ятиметрова,