Алекс Грей - Одержимість

— О! Прикольно! Мені завжди подобалися старі гафельні яхти і шхуни, хоча я, якщо чесно, не фанат яхт, вони мені просто подобаються з естетичної точки зору. І, ще…

— Що, ще?

— Та ні, нічого…

З'явився офіціант і поставив на стіл перед нами дві склянки з білою рідиною.

— Не дивися так, немов ти в перший раз таке бачиш. Це «Орчата», іспанською звучить, як Horchata — традиційний іспанський напій з мигдальних горіхів. Ти що, не пробував ніколи? — здивовано запитала вона. — Дивно, паелью не пробував, орчату не пив, а говориш, два тижні в Іспанії. А що ти тут пробував іспанського?

— «Каву» їх і вина всілякі іспанські напробувався, а від кави, я маю на увазі, натуральну, скоро до кардіолога доведеться звертатися. На кожному кроці кава, сил вже немає. — відповів він.

— Тю! Так у них ще дуже популярний «гранісадос» — це такі заморожені соки або фруктове пюре, до речі, дуже добре освіжають у спеку, рекомендую.

— Слухай, а ти звідки все про Іспанію знаєш, і іспанською шпариш вільно. Ти, до речі, що цьому офіціантові сказала? — запитав він, доїдаючи залишки зі сковорідки. Дивно, їсти йому спочатку зовсім не хотілося, а потім і не помітив, як удвох з тендітною дівчиною, вони досить швидко «прикінчили» величезну сковорідку з паельєю.

— Та нічого такого не сказала, попросила у нього два прибори і все. А іспанську звідки знаю… Та у нас тут будинок просто з чоловіком… — вона якось раптом спохмурніла і запнулася. І він зрозумів, що поки не варто нічого у неї розпитувати.

— Зрозуміло. Гаразд, скільки я тобі за частування винен? — запитав він у неї. — просто мені вже час їхати. Тебе, до речі, нікуди підвезти не потрібно?

— Ось ти зараз образити мене хочеш? З чого ти взяв, що ти мені щось винен? Це я тобі винна за те, що ти провів зі мною трохи часу, а то б я могла і вляпатися тут в будь що. Так що ми в розрахунку. — вона помовчала секунду. — Гаразд, раз тобі їхати пора, тоді бувай, не буду затримувати. — і вона встала з-за столу. Коли вона вставала, її кулончик яскраво блиснув на сонці, і він затримав на ньому погляд. Виготовлений з білого срібла, досить великий, у формі справжньої палітри з фарбами, які використовують художники в беретах і біля мольбертів. Чомусь художники у нього з дитинства асоціювалися саме з мольбертами і беретами. Саме так, за його розумінням, і повинен був виглядати справжній художник. — Ти куди дивишся, збоченець? — жартівливо запитала вона.

— Е… Та, я це…

— Ну, зрозуміло, що це. Всі ви мужики однакові. Варто одягнути легкий відкритий сарафанчик, як ви одразу витріщаєтесь на наші опуклості.

— Та ні, ти все не так розумієш. — він посміхнувся. — Я на кулон твій дивлюся. Просто ніколи такого не бачив. Це, я так розумію, подарунок, і ти, якщо я не помиляюся, маєш якесь відношення до живопису. Адже так?

— Ну, так, це подарунок. Однієї найдорожчої колись мені людини. Мало того, це ручна робота. Він сам був художником і сам зробив цей кулон спеціально для мене. Хоча, чому був. Він і зараз художник. — сказала вона, і через секунду додала: — Я так думаю. А щодо мого ставлення до живопису… Колись, дійсно я мала до живопису саме пряме відношення, але це було в іншому житті. — вона різко змінилася в обличчі, в якийсь момент здалося, що вона готова заплакати. — Гаразд, тобі їхати треба, а я тебе затримую. Бувай, і дякую тобі. Щасливої дороги.

– І тобі дякую. — відповів він, не зовсім встигаючи за зміною її настрою. — І вибач ще раз за те, що я тебе прийняв не за ту.

— Проїхали, не парся. Бувай, може, побачимось на рідних просторах. — вона повернулася і пішла в бік невеликого магазинчика.

Він встав з-за столу слідом за нею і пішов до своєї машини, відкрив дверцята, і на нього одразу війнуло жаром з салону його машини. На вулиці була спека близько сорока градусів. «Нічого, — подумав він, — зараз поїду з відкритими вікнами, трохи провітриться, згодом ввімкну кондиціонер, не в перший же раз». Виїжджаючи з заправки, він знову помітив її. Вона стояла, спершись на крило блакитного «Volkswagen-Beatle» з іспанськими номерами і дивилася кудись вбік. На машині була велика наклейка «Malaga rent car». Він пригальмував біля неї, але вона не обернулася.

— Слухай, пробач за бестактовність, — сказав він через відкрите вікно, — але я навіть не запитав, як тебе звати. Ось такий я джентльмен…

— Анна. Або Аня, як тобі більше подобається, але не Ганна, не люблю це ім’я. — сказала вона, не повертаючи голови в його бік.

— А я Алекс, дуже приємно. — відповів він їй у відповідь. — Я тебе чимось образив чи засмутив?

Якийсь час вона мовчала, не дивлячись у його бік, потім повільно відштовхнулася від своєї машини і повернулася до нього.

— Слухай, а якщо я попрошу тебе про одну річ, ти мені не відмовиш? — запитала вона. — Ти не думай, нічого надприродного я тебе просити не буду. Мені тобі зараз це важко пояснити, просто… — вона запнулася, дивлячись йому в очі.

— Та, кажи вже, в чому проблема? Я тобі, звичайно, допоможу, якщо це буде в моїй компетенції. — сонячний зайчик від її кулона знову блиснув прямо Алексу в обличчя, і він на секунду заплющив очі. Коли він відкрив очі, вона продовжувала так само стояти біля його машини і дивилтисья на нього примруженим поглядом.

— Якщо тобі буде не важко, довези мене до Валенсії. Ти ж все одно їдеш повз Валенсію. Я буду тихенько сидіти на задньому сидінні і не буду тобі заважати, ти навіть не помітиш моєї присутності. Але, якщо у тебе є якісь інші плани, типу ти повинен їхати з дівчиною або до дівчини, то я зрозумію. — вона не відводила свого погляду від нього. Так вміють дивитися в очі тільки щирі або глибоко впевнені