Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

Остання фраза зачепила її. Роберт міг би й не казати цього, обмежившись словами «особливий глядач». Без сумніву, Кінкейд був щиро радий її бачити. І жінка сподівалася, що її присутність він сприйме за вияв таких самих почуттів.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, поки він узував свої гумові чоботи.

— Візьміть отой синій рюкзак. А я понесу рудий і штатив.

Так Франческа стала асистенткою фотографа. Він помилявся. Їй було на що подивитися. То був своєрідний показ, хоч Роберт і не усвідомлював цього. Саме риси, помічені в ньому ще вчора, й приваблювали Франческу: грація, швидкий погляд, гра м’язів рук. А найбільше те, як він рухається. Чоловіки, яких вона знала, видавалися проти нього незграбами.

У його діях Франческа не помічала ніякого поспіху. І він справді ніколи не квапився. Але в ньому було щось від дикої сарни, хоч жінка й відчувала, що за тією гнучкістю ховається міць. У її очах він більше скидався на леопарда, ніж на сарну. Так. Саме на леопарда. Бо не був здобиччю. Радше навпаки.

— Франческо, дайте мені камеру з блакитним ремінцем, будь ласка.

Вона розстебнула рюкзак і обережно дістала камеру. Роберт поводився зі своїм обладнанням досить недбало, однак вона дуже боялася впустити дорогу річ. На хромованій накладці видошукача був напис «Нікон», а ліворуч, трохи вище від назви фірми, стояла літера «Ф».

Він наблизився до моста з північно-східного боку і став навколішки з опущеним штативом. Не відриваючи ока від видошукача, він простяг ліву руку, і жінка дала йому камеру, відзначивши, як вправно його пальці зімкнулися навколо об’єктива, тільки-но торкнулися приладу. Він натис шток на кінці тросика — того самого, що вчора стирчав з кишені його жилета. Затвор клацнув. Фотограф звів його знову і зробив ще один знімок.

Потім він простяг руку й відгвинтив камеру від штатива. Відклавши її вбік, Роберт заходився прикручувати ту, яку подала Франческа. Не спиняючись ні на мить, він озирнувся на жінку й усміхнувся:

— Дякую, ви першорядна асистентка.

Вона трохи зашарілася.

Господи, та що ж це в ньому таке?! Він наче чарівна чужопланетна істота, що прилетіла на хвості комети й приземлилася на доріжці коло її будинку.

«Чому я не можу нічого відповісти на його подяку? — думала вона. — Поряд із ним я видаюсь якоюсь роззявою, хоч у тому, звісно ж, нема його провини. Річ не в ньому, а в мені. Я просто не звикла спілкуватися з людьми, чий мозок працює так швидко».

Роберт заліз у воду й перебрався на другий берег. Вона перейшла через міст із синім рюкзаком у руках і стала позад нього — щаслива, незбагненно щаслива. Була якась енергія, особлива наснага в тому, як він працював. Він не чекав, доки природа розкриється перед ним, а м’яко розкривав її сам, надаючи їй форм згідно з власним баченням, що склалося в його уяві.

Він підбивав під себе сюжети і, озброєний найрізноманітнішими об’єктивами, плівками, а подеколи й фільтрами, протистояв мінливому світлу. Кінкейд не просто опирався природі — він панував над нею за допомогою розуму й майстерності. Так, як фермери панують над землею за допомогою добрив та бульдозерів. Проте він змінював природу зовсім непомітно, залишаючи все по собі в первозданному вигляді.

Вона дивилася, як джинси туго обтягають його стегна, коли він стає навколішки. Як блякла джинсова сорочка прилипає до спини й сиве волосся розсипається поверх комірця. Як він сідає навпочіпки, щоб відрегулювати апаратуру. Вперше за своє довге життя Франческа відчула, як проступає між її ніг гаряча волога від самого погляду на чоловіка. І тоді вона звела очі до вечірнього неба й глибоко зітхнула, слухаючи, як Роберт тихо кляне застряглий фільтр, що ніяк не відкручується від об’єктива.

Чавкаючи гумовими чобітьми по воді, він побрів на той берег, де стояли автівки. Тим часом Франческа рушила по критому мосту на протилежний. Тільки-но вона вийшла з-під даху, чоловік присів, націливши камеру на неї. Затвор клацнув. Він звів його знов і сфотографував її ще раз, потім ще, поки вона йшла до нього по доріжці. Франчесчині губи самі собою розпливлись у збентеженій усмішці.

— Не хвилюйтеся, — всміхнувся він у відповідь. — Я не використовуватиму цих знімків без вашої згоди. Гаразд, на сьогодні досить. Я заїду до мотелю і, перш ніж знову вийти у світ, трохи вмиюся.

— Робіть, як знаєте. Але я можу запропонувати вам і рушник, і душ, і насос, і все, що захочете, — промовила вона тихим і серйозним голосом.

— Що ж, це чудова ідея. Зараз навантажу обладнання на Гаррі — це мій пікап — і поїду слідом за вами.

Франческа сіла за кермо новенького Річардового «форда», вивела машину з-під дерев і виїхала на дорогу, залишивши міст позаду. Незабаром вона повернула праворуч і попрямувала до Вінтерсета. Не доїхавши до міста, вона збочила на південний захід — у бік свого будинку. Курява здіймалася така густа, що вона не бачила, чи котить Роберт слідом за нею, чи ні. Хоч одного разу на повороті їй таки здалося, що позаду на відстані милі блимнули вогні пікапа на ім’я Гаррі.

Мабуть, це й справді був він, бо Франческа почула брязкіт мотора на доріжці відразу ж після того, як прибула сама. Джек гавкнув, проте миттю втихомирився, пробурчавши, либонь, собі під носа: «А-а! Той самий хлопець, що й учора. Мабуть, усе гаразд».

Кінкейд зупинився на мить, щоб привітатися з собакою.

Франческа вийшла на задній ґанок.

— У душ?

— Це було б чудово. Показуйте, куди йти.

Вона відвела його нагору до ванної кімнати, яку на її рішучу вимогу обладнав Річард, коли діти трохи підросли. Це був один з небагатьох випадків, коли Франческа твердо стояла на своєму. Вечорами вона подовгу любила ніжитися в гарячій ванні й не хотіла миритися з тим, що в її приватних володіннях повсякчас товчуться підлітки. Річард користувався іншою ванною. Він казав, що почувається незручно серед усіх цих жіночих дрібничок. «Тут забагато мотлоху», — раз у раз повторював він.

Потрапити до ванної можна було лише через їхню спальню. Жінка відчинила двері й зайшла туди, щоб дістати рушник і мийку з шафки під раковиною.

— Можете брати все, що захочете. — Вона всміхнулася, злегка прикусивши нижню губу.

— Я можу позичити у вас трохи шампуню? Мій залишився в мотелі.

— Звісно. Ось, вибирайте. — Вона виставила на столик три різні початі флакони.

— Дякую.

Роберт кинув свіжий одяг на ліжко, і Франческа