Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

помітила штани кольору хакі та білу сорочку, а також сандалії. Ніхто з місцевих чоловіків не носив сандалій. Останнім часом деякі містяни, ідучи грати в гольф, надягали бермуди, але тільки не фермери. А вже щоб узути сандалії — ніколи!

Вона спустилася сходами вниз і почула, як нагорі зашуміла вода. «Він уже голий», — подумала вона, і внизу живота знову дивно залоскотало.

Уранці, зараз-таки після його дзвінка, Франческа їздила за сорок миль до Де-Мойна й зайшла там до крамниці спиртних напоїв. Не маючи досвіду в таких питаннях, вона попросила продавця, щоб той запропонував їй добре вино. Однак продавець знався на винах не краще за неї, тобто зовсім нічого не тямив у них. Тож Франческа почала роздивлятися на пляшки, аж поки натрапила на етикетку з написом «Вальполічелла». Вона пам’ятала цю назву з далекого минулого. Сухе італійське червоне вино. Жінка купила дві пляшки і ще бренді, почуваючись у полоні життєвих зваб.

Потім Франческа подалася в середмістя наглянути собі нову літню сукню. Їй упала в око блідо-рожева з тонкими бретельками. Вона мала глибокий викот на спині й не менш виразний спереду, аж видно було верх грудей. На талії сукня стягалася вузьким паском. А ще жінка купила нові білі босоніжки — дорогі, з плоскою підошвою та вишуканими ремінцями ручної роботи.

Пополудні вона начинила перці пастою з коричневого рису, сиру, томатного соусу й дрібно посіченої петрушки. Крім того, зробила нехитрий салат зі шпинату, спекла кукурудзяний хліб, а на десерт приготувала яблучне суфле. Усі страви, за винятком суфле, вона поставила в холодильник.

Далі Франческа швидко вкоротила сукню до колін. Недавно в журналі «Де-Мойн реджистер» вона прочитала, що така довжина — найпопулярніша цього літа. Зазвичай мода й усе пов’язане з нею видавалися жінці дурницями: люди поводилися, наче вівці, потураючи примхам європейських дизайнерів. Але ця довжина личила їй, і вона заходилася підрублювати поділ.

З вином виникла проблема. Тутешні мешканці тримали його в холодильниках, проте в її рідній Італії так ніхто не робив. І все ж залишати вино на столі не годилося, бо в кухні було занадто тепло. Тоді вона згадала про комору над дзвенючим джерелом. Улітку температура там не перевищувала шістдесяти градусів Фаренгейта[6]. Жінка віднесла пляшки туди й поставила попід стінкою.

Душ нагорі стих, і тієї самої миті задзвонив телефон. Це був Річард, з Іллінойса.

— У тебе все гаразд?

— Так.

— Бичка Керолін оцінюватимуть у середу. Та й у четвер буде ще на що подивитися. Тож чекай на нас у п’ятницю, пізно ввечері.

— Гаразд, розважайтеся. І ведіть машину обережно.

— Френні, з тобою справді все гаразд? Твій голос якось химерно звучить.

— Зі мною все добре. Це просто спека. Після ванни почуватимуся краще.

— Гаразд. Переказуй від мене привіт Джекові.

— Авжеж, неодмінно, — вона глянула на Джека, який розлігся на цементній долівці посеред заднього ґанку.

Роберт Кінкейд спустився сходами й зайшов до кухні. На ньому були біла сорочка з відстібним комірцем, із закачаними над ліктями рукавами, легкі штани кольору хакі, коричневі сандалії та срібний браслет. Два верхні ґудзики чоловік не застебнув, тож у просвітку виднів срібний ланцюжок. Волосся, ще вологе, було охайно розчесане на проділ. Жінка з подивом позирала на його сандалії.

— Я лише віднесу свій мотлох до пікапа й заберу обладнання, щоб трохи почистити його.

— Гаразд. А я тим часом піду у ванну.

— Візьмете з собою пива?

— Залюбки, якщо ви маєте зайву пляшку.

Спершу Роберт приніс свій холодильник, витяг звідти пиво й відкоркував пляшку. Франческа дістала дві високі склянки, що цілком могли правити за пивні кухлі. Потім він пішов до автівки по камери, а жінка взяла своє пиво й піднялася нагору. Вона відразу помітила, що Роберт вимив за собою ванну. Тоді налила собі гарячої води і, поставивши склянку з пивом на підлогу, почала милитися й голитися. Він був тут лише кілька хвилин тому. Вона лежала там, де вода щойно омивала його тіло, і це видавалося їй надзвичайно еротичним. Майже все, що стосувалося Роберта Кінкейда, викликало в неї тепер солодку знемогу.

Чомусь така проста річ, як склянка холодного пива у ванні, створювала ефект вишуканості. Чому вони з Річардом так не живуть? Почасти причиною тут інерція роками виробленої звички. Так буває, либонь, у кожному шлюбі, в усіх взаєминах. Звичка робить усе прогнозованим, у чому теж є свій козир, і Франческа добре знала це.

А ще вони мали ферму, яка, наче безпорадний хворий, потребувала постійної уваги, дарма що більшість робіт тепер виконувала техніка, замінивши людську працю чи значно полегшивши її.

Але було ще дещо. Одна річ — прогнозованість, друга — страх перед змінами. А Річард якраз і боявся змін, будь-яких змін у їхньому подружньому житті. Він зовсім не хотів про це говорити. І про секс теж. Чуттєвість видавалася йому небезпечною й непристойною.

І він був такий не один. Звісно ж, не з власної вини. Що за перешкоду звели тут на шляху до свободи? Не лише на їхній фермі, а взагалі в культурі сільського життя. А може, й у міській культурі так само. Кому потрібні ці всі стіни й бар’єри, що не дають розвиватися відвертим, природним взаєминам між чоловіком та жінкою? Чому треба відмовлятися від близькості, позбавляти себе еротики?

У жіночих журналах не раз обговорювали ці теми. І жінки почали плекати надії як щодо свого законного місця у величній структурі буття, так і щодо таїнства у власних спальнях. Чоловіки, подібні до Річарда, — а таких, Франческа гадала, більшість, — відчували в цьому загрозу. Якоюсь мірою жінки вимагали від чоловіків бути водночас поетами й палкими, пристрасними коханцями.

Жінки не бачили в цьому суперечності. Проте для чоловіків вона була очевидна. Чоловічі роздягальні й парубоцькі вечірки, клуби та більярдні формували певний набір рис самця, який не потребував ані поезії, ані інших тонкощів. А що еротика, на Франчесчине глибоке переконання, належала саме до тонкощів і становила окрему форму мистецтва, то їй не було місця в плетиві їхніх з Річардом життів. Отже, хитрий завчений танець тягся про людське око, дозволяючи чоловікам і надалі тримати дистанцію, поки жінки округу Медісон ночами зітхали й відверталися обличчям до стіни.

А в Роберті Кінкейді жило щось таке, що відразу дало йому змогу збагнути все. Франческа була впевнена в цьому.

Вона зайшла до спальні, обтираючись рушником, і глянула на годинник. Початок одинадцятої. Спека не спадала, але ванна освіжила жінку. Відчинивши комод, Франческа дістала нову сукню.

Своє довге чорне волосся