Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

13

Єва

 

Якщо хтось скаже, що я люблю пригоди, я запхаю цьому брехуну ложку в рота і скажу жувати. Бо це неправда. Я просто постійно вляпуюся в ситуації, які не мають жодного сенсу. От як зараз.

 

— Чия це дача? — Лада критично окинула поглядом будинок.

 

— Одного друга, — я махнула рукою, мовляв, дрібниця. — Він зараз за кордоном і невідомо, коли повернеться. Тож ми можемо тут спокійно сховатися.

 

Лада кивнула, ніби все норм. Звісно, для людини, яка втекла зі свого ж фейкового весілля, а потім замішалася у вбивство, сховатися на чужій дачі — це майже як піти в супермаркет по хліб.

 

Ми занесли сумки всередину, і поки Лада оглядала будинок, я нарешті дозволила собі переварити події останніх годин. Висновок був невтішний: ситуація жахлива, перспективи туманні, а мій нервовий тик от-от перейде у стадію активного землетрусу.

 

А ще в мене було погане передчуття. Прямо ось тут, в районі діафрагми. Ладине пояснення про те, як вона вляпалася у цю ситуацію, було трохи… м’яко кажучи, сумнівним. Не те щоб я їй не вірила, але якось уся ця історія не складалася.

 

— Де документи що ти несла Дмитру? — я зітхнула, бо треба ж було нарешті прояснити ситуацію.

 

— Вони на флешці, — відповіла Лада і полізла в сумку.

 

Пауза. Потім довга пауза. А потім вона підняла на мене очі з таким виразом, що мені захотілося напитися.

 

— Її нема, — прошепотіла вона.

 

Я кліпнула.

 

— Що значить “нема”?

 

— Ну… мабуть, я загубила флешку. В кабінеті.

 

І тут мені реально захотілося вити на місяць.

 

— Ти хоч розумієш, що зараз сказала?! — я схопилася за голову. — Ти просто втратила той чортів козир, яким хотіла торгувати за свою свободу?!

 

Лада виглядала так, ніби ось-ось втратить свідомість.

 

— Я… я ж не спеціально…

 

— Не спеціально? Не спеціально?! Та ти геній кримінального світу! Шахрайка з двома лівими руками! Яка в біса ти авантюристка, якщо просто губиш докази?!

 

Лада нервово кусала губу, і тут мене осяяло.

 

— А ти взагалі бачила ті документи?

 

Вона зам’ялася.

 

— Ну… Ні.

 

Я розвела руками.

 

— Чудово! Просто ідеально! Тобто ти втекла з купою проблем, прихопила з собою флешку, не знаючи, що на ній, і втратила її! А раптом там були якісь фоточки котиків?!

 

Лада мовчала.

 

— А якщо тебе просто розвели? Якщо там не було нічого цінного?

 

Вона почервоніла.

 

— Ну… цього я не виключаю…

 

Я закотила очі.

 

— О, Господи. Добре. А хто той чувак, що продав тобі ті документи ?

 

Лада зробила вигляд, що раптово втратила здатність говорити, але я насупилася, і вона зітхнула.

 

— Це… це Артем.

 

— І хто він такий?

 

Вона пововтузилася.

 

— Давай так, я зараз не в настрої влаштовувати допити. Але ти мені розкажеш усе, Ладо.

ВСЕ. Бо я вже не знаю, що тут відбувається, але якщо раптом з’ясується, що ти вляпалася ще й у якусь мафіозну війну, то я тебе просто закопаю тут, на цій дачі, і скажу, що так і було.

 

Лада винувато посміхнулася.

 

— Ну… не зовсім мафіозна війна…

 

Я закрила обличчя руками.

 

— Все. Я мовчу. Просто говори.

 

І Лада почала розповідати.

 

________________

 

Я пильно дивилася на Ладу, намагаючись вирішити, чи варто мені зараз кричати, чи все-таки спочатку випити каву.

 

— Отже, давай ще раз, але повільно, бо я щось не до кінця вловлюю. — Я зробила ковток, підняла вказівний палець і глянула на неї. — Шахрай. Власник дуже популярного клубу. Допоміг тобі, бо був тобі винен.

 

Лада кивнула.

 

— Це не допомагає, — чесно зізналася я.

 

— Що саме?

 

— ВСЕ. — Я поставила чашку на стіл і примружилася. — Як саме шахрай і власник клубу став тобі винен?

 

Лада знизала плечима.

 

— Це довга історія.

 

Я сперлася ліктем на стіл і зробила жест рукою.

 

— У нас купа часу.

 

Лада зітхнула.

 

— Ну, колись він теж влип у халепу…

 

Я підняла брову.

 

— О, і хто б міг подумати! Шахрай у халепі. Неймовірно.

 

— …йому потрібне було алібі.

 

Я сіла рівніше.

 

— І що, ти його сховала в підвалі?

 

— Ні, просто прикинулася його дівчиною, щоб відвернути увагу.

 

Я навіть не знала, що відповісти.

 

— То ти хочеш сказати, що у вас був фейковий роман?

 

Лада кивнула.

 

— І це спрацювало?

 

— Ага.

 

— Дивовижно. Тобто його ганяли якісь погані дядьки, а він такий: «Ой, ні, це не я! Ось моя прекрасна дама серця!» І вони такі: «А, ну тоді все ок, вибачте за турботу»?

 

Лада фиркнула.

 

— Ну, не зовсім так…

 

— АЛЕ ПРАКТИЧНО ТАК!

 

Я схопилася за голову.

 

— Добре, ми повернемося до цієї теми пізніше. Ти купила у нього документи, не знаючи, що в них?

 

— Ну… так.

 

Я голосно зітхнула.

 

— І що це були за документи?

 

— Не впевнена, але Артем сказав, що вони можуть допомогти Дмитру незаконно виграти тендер на будівництво торгового центру.

 

Я поставила чашку на стіл і закліпала очима.

 

— Незаконно?

 

— Ага.

 

— Тобто корупція.

 

— Ну… виходить, що так.

 

— Дівчинко моя золота, а чому ж ти не запитала в Артема, чому він так легко віддав таку золоту жилу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍