Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

12

Єва

 

Двері зачинилися, і тільки тоді я усвідомила, що весь цей час затримувала подих.

 

Андрій був тут. Кричав. Звинувачував. Кипів від злості. Але був тут.

 

А моє серце неслухняно билося десь у горлі, ніби намагаючись вистрибнути й влаштувати перегони по квартирі.

 

От і що зі мною не так? Він щойно практично вломився в моє житло, поводився як скажений бик, а я, замість того щоб роздратовано грюкнути дверима й видалити його номер (ага, звісно), стою тут і думаю, що, чорт забирай, він все ще виглядає… небезпечно привабливо.

 

І злий. Дуже злий.

 

Але навіть це мене не відштовхує. Навпаки — наче магнітом тягне.

 

— Єва, ти мене чуєш?

 

Лада гарячково смикнула мене за рукав, повертаючи до реальності.

 

— А? Що?

 

— Я кажу, якщо Андрій так швидко нас впізнав, то що заважає іншим зробити те саме?!

 

Ось це вже мене протверезило.

 

— Ти серйозно? — я примружилася, силкуючись переконати себе, що вона зараз пожартує й скаже, що це просто припущення.

 

Але ні.

 

Вона виглядала так, ніби їй ось-ось стане погано.

 

Я видихнула, провела рукою по волоссю, намагаючись опанувати себе.

 

Окей. Добре. Без паніки.

 

Так, ми пішли в казино, так, це було не найкраще рішення в моєму житті (не найгірше теж, до речі), так, Андрій сказав, що нас могли впізнати. Але… невже все настільки погано?

 

— Мої батьки зараз знову за кордоном… вони не побачать новин. — пробурмотіла я, ніби сама себе заспокоюючи.— Але Костя тут…

 

Я заклякла.

 

О, біда.

 

Костя.

 

Він приб’є мене.

 

Причому без варіантів.

 

Я майже бачила цю сцену: він дізнається, що я знову влізла в халепу, що знову було вбивство, що знову я вплутана у все це… І тоді в нас з братом буде глибока і душевна розмова, яка, ймовірно, завершиться тим, що я буду рятуватися втечею.

 

— Єва, ти зараз така бліда, що я вже переживаю.

 

— Та я теж переживаю! — випалила я. — Костя мене реально вб’є!

 

—Костя?

 

—Брат…

 

— Тоді треба сховатися, — заявила Лада.

 

Я витріщилася на неї.

 

— Ти серйозно? Ми що, шпигуни у відставці?

 

— Хтозна, може, й так, якщо продовжимо в тому ж дусі.

 

Я закотила очі.

 

Лада схрестила руки на грудях.

 

— Нам потрібно десь пересидіти, поки Андрій не владнає ситуацію.

 

— Пересидіти… — пробурмотіла я, кусаючи губу.

 

Чи є у мене місце, куди ніхто не подумає заглянути?

 

І тут я згадала.

 

Дача Льошки.

Перед від’їздом Льошка показав мені, де лежать ключі, і сказав: “Якщо тобі раптом захочеться втекти від цивілізації — без проблем. Там ніхто не з’являється місяцями.”

 

Чудово. Саме те, що треба.

 

— У мене є варіант, — кивнула я. — Дача за містом. У такому місці, що ніхто й не подумає нас там шукати.

 

— Серйозно?! — Лада округлила очі. — Давай-давай, пакуй речі!

 

— Ти занадто радієш, — скептично глянула я на неї.

 

— Просто намагаюся знайти хоч якісь плюси в нашій, гм… ситуації.

 

— Наприклад?

 

— Ну, наприклад, втекти від усіх проблем і побути в спокої.

 

— Ага. В спокої. — Я гмикнула. — Бо втеча від реальності завжди допомагала вирішувати проблеми, так?

 

Лада проігнорувала мій сарказм.

 

Я зітхнула, схопила телефон і швидко написала повідомлення Кості:

 

“Їду у відпустку. Телефон буде вимкнений. Не шукай.”

 

І ще одне повідомлення на роботу, щоб ніхто не задавав зайвих запитань.

 

А потім, не роздумуючи, вимкнула телефон.

 

Все. Відрізала шляхи для відступу.

 

— Їдемо, поки я не передумала.

 

Ми взяли речі, швидко вибігли до машини й поїхали.

 

І хоча я намагалася відключити голову й просто насолоджуватися дорогою, думки про Андрія не залишали мене.

 

Я не бачила його три місяці.

 

І ось він знову з’явився.

 

Роздратований, злий, втомлений… Але тут.

 

І нехай він бісить мене більше, ніж будь-хто інший, нехай мене вибішують його манери, це постійне бурчання, його бажання все контролювати… Але факт залишався фактом.

 

Я не могла викинути його з голови.

 

І мене це дратувало більше за все.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍