Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

11

Андрій

 

Я гнав, не розбираючи дороги. Їхав, ніби мене переслідують. А може, так і було. Тільки я втікав не від когось, а від себе.

 

Пальці стискали кермо так, що кісточки побіліли. Я ледве стримався, щоб не вдарити по ньому кулаком.

 

Єва.

 

Звісно ж, вона.

 

Коли мені показали записи з камер, на яких були дві дівчини, одна з яких — копія того, кого я знаю, а інша… інша була останньою людиною кого б я сподівався там побачити. Але я вже все зрозумів.

 Єва, чорт забирай.

 Вона знову встрягла в лайно.

І знову це лайно стосувалось мене.

І я знову був змушений її витягати.

Який я ідіот.

Три місяці. Я тримався три, довбаних, місяці. Уникав її, не писав, не дзвонив. Вигрібав усе лайно, яке залишилось після тієї історії. Робив усе, щоб забути, щоб вона була в безпеці.

Але ж ні.

Щойно я побачив її на записі, весь мій грьобаний самоконтроль пішов під три чорти.

Я мало не вибив ті двері.

Я знав, що вона там, що вона намагається сховатись, що їй страшно, але… Біс із тим, я не міг дозволити їй від мене сховатись.

І ось я стою перед нею. Вона, така ж уперта, така ж зухвала, така ж красива, як і в той день, коли я сказав собі, що маю її відпустити.

І я знаю, що не можу.

 

Бачити її поруч із Ладою — це як отримати удар в обличчя. Я відразу розумію, що все ще гірше, ніж я думав.

 

І коли вона відкриває рот, щоб огризнутися, я розумію, що втрачаю контроль.

 

— Чудово! Обидві ідіотки на місці!

 

Вона зводить на мене очі, у її погляді — виклик. Вона чекає, коли я ще більше розійдуся.

 

— Це ж треба, який комплімент, — кидає вона з сарказмом, схрещуючи руки на грудях.

 

Боже, як же вона мене злить.

 

— Та ти б ще подякувала!

 

Вона знову відрізає мене гострим язиком, і я ловлю себе на тому, що не можу відірвати від неї погляду.

 

Яке ж це божевілля.

 

Я не знаю, що мене більше злить — її відчайдушна потреба встрягати в проблеми чи те, що я не можу викинути її з голови.

 

Я наближаюсь.

 

Вона не відступає.

 

Її очі блищать, щоки розпалені, а я хочу… Чорт. Я хочу все.

 

Хочу схопити її за талію, притиснути до себе, вгамувати цей біль, це довбане бажання, яке не дає мені спокою.

 

— Я вважав тебе розумною дівчиною, — мої слова звучать хрипко, бо в горлі пересохло.

 

— Ну, знаєш, усі ми робимо помилки, — вона посміхається, а в мене по спині біжать мурахи.

 

Я на мить відпускаю все. І усміхаюсь у відповідь. Коротко. Зухвало.

 

Вона помічає це, і її це дратує.

 

О, маленька, ти навіть не уявляєш, як ти мене зводиш з розуму.

 

А потім вона каже, що думала, ніби я пішов з її життя.

 

Біль.

 

Той самий, що ріже всередині.

 

Якби ж вона знала…

 

Я пішов, бо хотів її вберегти.

 

Я зробив усе, щоб вона жила нормально. Щоб її серце не билося в паніці щоразу, коли дзвонить телефон. Щоб вона могла просто… бути щасливою.

 

Але ж ні.

 

Вона стрибнула в це лайно без мене.

 

І від цього мене розриває.

 

Я хочу вилаяти її. Хочу розтрусити, змусити усвідомити, у що вона вплуталася.

 

Хочу притиснути її до стіни й довести, що вона мене не забула. Що я все ще є в її голові, в її серці, в її чортовому житті, хоче вона того чи ні.

 

Я дивлюся на неї й бачу, як швидко вона дихає, як напружено стисла руки в кулаки.

 

Вона теж це відчуває.

 

Чорт забирай.

 

Я зціплюю зуби й роблю крок назад.

 

Якби я залишився ще на секунду ближче, я би її поцілував.

 

А це означало б кінець усьому.

 

Я переводжу подих, щоб повернути контроль.

 

Зосереджуюсь на Ладі, на справі, на тому, що відбувається.

 

Я знаю, що вони обидві щось приховують.

 

Знаю, що я не можу просто піти й забути.

 

Знаю, що якби міг повернути час назад…

 

Я би ніколи її не залишав.

 

Але час не повернути.

 

Тому я роблю єдине, що можу.

 

Попереджаю.

 

— Не висувайте носа з квартири. І цього разу, Єво, я не жартую.

 

Вона біситься. Кидає на мене погляд, повний непокори.

 

Богом клянусь, вона коли-небудь мене вб’є.

 

Або я її поцілую так, що вона забуде, як звуть її саму.

 

Але не зараз.

 

Я йду.

 

Її останні слова ще відлунюють у моїй голові, коли я зачиняю двері.

 

І тоді я кажу те, що виривається саме собою.

 

Те, що занадто правдиве, щоб приховувати.

 

— Я завжди тебе впізнаю. Хоч би який грим ти наклала.

 

Я бачу, як вона застигає, як її губи трохи розкриваються, як вона нічого не може сказати.

 

І це дає мені якусь грьобану сатисфакцію.

 

Бо вона може вдавати все, що завгодно.

 

Але я знаю правду.

 

І вона знає теж.

 

Я все ще її відчуваю.

 

І це — найгірше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍