Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

покоївок до хірургів, мають досвід роботи по 12–14 годин на день (часто без додаткової доплати), страждають від нападів тривоги й постійного виснаження. Експерти з охорони громадського здоров’я{72} почали говорити про стрес як про епідемію. Насправді, Сполучені Штати{73} — одна з індустріальних країн, де не оплачують лікарняні, вихідні в період робочого тижня та відпустку.

Лише в 2014 році засновниця Huffington Post Аріанна Хафінгтон та репортерка Washington Post Бриджит Шалт одночасно написали бестселери про те, як робота виснажує американців. Авторки описують, як ми відчайдушно шукаємо вирішення проблеми постійно нестабільного темпу роботи. Відчайдушно шукаємо вирішення, проте все ще перебуваємо в культурній пастці, яка кількість ставить понад якість і змушує коритися стереотипній думці, що той, хто працює більше, працює краще. Або ж, менш поетично: той, хто бере вихідні, — безвідповідальна людина.

Такі упередження змушують людей висміювати спроби налагодити баланс роботи й життя. Через них ми не можемо встановити справжньої рівності на роботі між чоловіками та жінками, на будь-якому рівні, хай як роботодавці прагнули б створити для жінок сприятливіші умови. Це не працює, бо все це — напівміри, засновані на напівправді.

Перша напівправда полягає в тому, що проблема балансу роботи й життя — це «проблема жінок». Якщо ми так вважаємо, тоді виходить, що і вирішення проблеми лежить суто на жіночих плечах. Друга напівправда: роботодавці можуть полегшити життя працівників, запропонувавши їм гнучкий графік роботи або неповний робочий день.

Хоч така політика й прогресивніша за жорстке правило «повна віддача або звільнення», усе одно її замало для працівників з домашніми обов’язками. Третя напівправда — бажання досягнути балансу роботи й сімейного життя, або ж просте прагнення мати життя поза роботою, свідчить про відсутність відданості роботі. Через таке переконання чоловіки мають жінок-домо­господарок і зовсім не мають позаробочого життя.

Ще раз звертаю увагу, що напівправда не є цілковитою неправдою. Але часто вона приховує більшу й глибшу правду, щось, чого ми не хочемо бачити або свідомо не помічаємо. Однак якщо ми не навчимося бути чесними стосовно самої проблеми і не зрозуміємо, чого вимагає її вирішення, ми її не здолаємо.

Час відверто поговорити про роботу.

Напівправда 1: це проблема жінок

Соціологині зі штату Флорида Ірен Падавіч, професорці Гарвардської бізнес-школи Робін Елі та Ерін Рейд зі школи менеджменту при Бостонському університеті було запропоновано ретельно вивчити консалтингову фірму середнього розміру, де, на думку керівництва, виникла «жіноча проблема». Вищі щаблі займали переважно чоловіки, лише 10 % партнерів були жінки, порівняно із близько 40 % жінок на посадах молодших спеціалістів. Така ситуація склалася через те, що{74} компанія не хотіла створювати конфлікт між роботою та сім’єю для тієї частини робітників, які мусили опікуватися своїми родинами, тобто, знову ж таки, для жінок. Один із партнерів висловився так:

Про що я хотів би, щоб люди непокоїлися,{75} коли прокидаються вранці? Якщо це людина, яка займається бізнесом, — про розвиток бізнесу. Якщо це менеджер проекту — про проект. Жінки — менеджери своїх домашніх проектів, а тому для них важко витрачати необхідний час, енергію та зусилля, аби виконувати тут керівні обов’язки.

Навіть більшість жіночих груп з лідерства й підтримки, які з’являються в американських компаніях, базуються на переконанні, що брак жінок на керівних посадах пов’язаний з тим, що жінки не мають амбіцій, не можуть поєднувати різні ролі вдома та на роботі або не отримують підтримки від інших жінок.

Напівправдивість цієї проблеми в тому, що вона репрезентується як більше актульна для жінок, ніж для чоловіків. Так, вона впливає на одних жінок більше, ніж на інших, проте дедалі більше стосується й чоловіків. Сприймаючи її лише як «проблему жінок», ми не помічаємо значно важливішої істини.

Це не проблема жінок, це проблема догляду…

Хоча жінки за останні сорок років досягли безпрецедентного прогресу в робочій галузі, усе ж таки статистика демонструє величезну та невмирущу невідповідність між жінками, у яких є домашні обов’язки, і тими, у кого їх немає. Як я зазначала в попередньому розділі, у 2013 році жінки заробляли 82 центи{76}, виконуючи роботу, за яку чоловікам платили долар. Але приховані цифри{77} у цьому факті розкривають різку відмінність. Самотні жінки без дітей{78} заробляли 96 центів, виконуючи роботу, за яку чоловікам платили долар. А як щодо одружених матерів? Вони заробляли 76 центів{79}. Багато авторів мають рацію, зазначаючи, що материнство зараз є більшим провісником{80} нерівності в оплаті праці, ніж гендер.

Ця закономірність стає більш очевидною, коли ми дивимося на неї крізь призму віку. Дівчата й молоді жінки перевершують хлопців у старшій школі, коледжі та вищих навчальних закладах і часто отримують вищі зарплати на початку своєї кар’єри. Загалом у віці від 25 до 34 років{81} жінки виконують ту саму роботу, що і 93 % їхніх ровесників-чоловіків. Але всі ці здобутки щезають{82}, щойно вони стають матерями.

Для більшості тих чоловіків і жінок{83}, які вважають, що догляд за дітьми є жіночим обов’язком, переосмислення «жіночої проблеми» та «проблеми догляду» видається зайвим. Саме жінки складають у нашому суспільстві більшість{84}, яка доглядає за дітьми. У парі гетеросексуальних батьків матері витрачають приблизно вдвічі більше часу, ніж тати, на догляд за дітьми. Крім того, типово, що саме жінка у свої сорок ще й піклується{85} про свою літню мати, витрачаючи на це 20 годин на тиждень.

Також жінки стикаються з тиском з боку суспільства, яке вважає що саме вони мають наглядати за рідними і що вони краще за чоловіків можуть із цим упоратися. Навіть у ХХІ столітті Америка дивиться косо на жінку, яка не ставить піклування за дитиною понад професійне життя. Техаська політикиня Венді Девіс зазнала нищівної критики щодо власного методу виховання дітей. Її рішення залишити їх{86} зі своїм тодішнім чоловіком у Техасі та поїхати у Гарвардську школу права стало прикладом егоїзму. На чоловіків, як правило, аж такої уваги в подібних випадках не звертають. У той час як про Девіс вийшла стаття у New York Times, про Рама Емануеля, який залишив своїх малолітніх дітей{87} у Вашингтоні, аби зайняти пост мера у Чикаго, ніхто й словом не обмовився.

Лікарка, у якої вже було двоє дітей{88}, коли вона навчалася, написала