Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

мені, що материнство — це найскладніше, що їй доводилося робити, частково через почуття провини, яке воно викликає. «Багато тиску звідусіль: бути ідеальною мамою (з нуля навчитися годувати дітей груддю), бути ідеальним лікарем (стежити за останніми відкриттями, брати участь у серйозних дослідженнях, публікувати свої розвідки)… Я розпочала мій перший рік інтернатури з 9-тижневим малюком», — написала вона мені після публікації моєї статті в Atlantic. «Я почувалася винною, бо не могла бути достатньо хорошою мамою, працюючи по 80 годин щотижня. Навіть приймаючи нічні дзвінки, я відчувала провину, що не могла на 100 % віддатися роботі». Урешті-решт вона вирішила працювати неповний робочий день, аби мати змогу щоночі вкладати своїх дітей.

Коли я читала лекцію на тему роботи та сім’ї для групи молодих чоловіків і жінок латиноамеринського походження, одна молода жінка піднялася й розповіла, що в її сім’ї та спільноті засуджують і критикують працюючих матерів, які не залишилися вдома з дітьми. Як їй, питала вона, прагнути кар’єри, якщо відомо, що на неї чекатиме? Політтехнологиня Марія Кардона, яка ділила зі мною трибуну і відігравала важливу роль у спільноті латиноамериканців, зазначила, що, можливо, хтось з інших жінок у її великій сім’ї міг би допомогти їй доглядати за дітьми. І ніхто з присутніх не оскаржив її твердження, що догляд за дітьми стосується суто жінок.

Хороша новина в тому, що проблема догляду за дітьми повільно, але неухильно починає стосуватися і чоловіків також. Дослідники Школи Уортон Університету Пенсильванії, порівнявши очікування та позиції випускників 1992 року та 2012 року, дійшли висновку, що молоді жінки нині мають більше шансів попередити стрес, який походить від поєднання роботи та сім’ї, ніж 20 років тому. Також слід зазначити, що 43 % чоловіків{89} згодні з тим, що їхнє прагнення зробити кар’єру «ускладнить виконання ролі дбайливого чоловіка/партнера» у 2012 році, порівняно з 33 % — у 1992 році. Дослідження 2014 року, у якому взяли участь понад 6500 випускників Гарвардської школи права останніх кількох десятиліть, також засвідчило суттєву зміну в позиції чоловіків. Це свідчить, що третина випуск­ників-чоловіків покоління 2000-х{90} сподіваються розділити відповідальність із догляду за дітьми порівну зі своїми партнерами, серед покоління Х — 22 % та 16 % — серед чоловіків покоління бейбі-буму.

Поміркуймо над цим. Майже третина від половини чоловіків у двох конкуруючих бізнес-школах, які насамперед приваблюють неспівмірну кількість альфа-самців, сподіваються, що сімейне життя матиме значний вплив на їхній майбутній успіх та особисте життя. Мій сміливий друг-капіталіст, який викладає у Стендфорській школі бізнесу, повідомив про подібну зміну, вважаючи, що ставлення молодих чоловіків, яких він навчає, помітно змінилося.

У статті для видання The New Republic Марк Трейсі, 29-річний письменник, зазначив, що деякі чоловіки його віку почали так само голосно говорити про баланс між роботою та сім’єю, як і їхні колеги-жінки:

Більшість чоловіків підкреслюють{91}, що після наступного кроку у своїх професіях вони закохаються й «осядуть». Ну що ж, це теж непогано. Проте останнім часом, надихаючись жінками й поспілкувавшись між собою, ми сумніваємося, чи наші пріоритети не є пустим місцем. І хіба не через соціальні та біологічні причини ми маємо бути такими ж «амбітними» у прагненні мати дітей, як і в бажанні отримати наступну чудову роботу? Крім того, маючи дітей, багато хто з нас сподівається відігравати активнішу роль у їхньому вихованні, ніж зазвичай очікується від батьків. Багато кому з нас пощастило мати матерів, які попри їхні амбіції й досягнення охоче нас виховували, а декому з нас пощастило мати навіть і таких татів. Чи хочемо ми «все» це? Хтозна (чи кому до того діло). Але ми цього хочемо.

Дослідники Pew Research у 2013 році оприлюднили щодо сучасного батьківства таку статистику: майже однакова кількість татів і матерів{92} переживають стрес, пов’язаний зі спробою поєднати роботу та сім’ю. Для 50 % татів і 56 % матерів, які мають неповнолітніх дітей, складно «встановити баланс між обов’язками на роботі й у сім’ї». І майже однакова кількість татів і матерів погодилися із твердженням, що вони обрали б догляд за дитиною вдома, але їм доводиться працювати, бо потрібні гроші.

Коротше кажучи, і жінки, і чоловіки, які одночасно будують кар’єру й доглядають за дітьми, у результаті мусять іти на компроміси на роботі, заплативши таким чином свою ціну. Переосмислення жіночої проблеми як проблеми піклування в такий спосіб розширює наш світогляд і дає змогу по-справжньому зосередитися на реальній проблемі: недооцінювання піклування, незалежно від того, жінка це чи чоловік.

…і проблема компанії

Для роботодавця простіше позбутися проблеми, назвавши її «жіночою». Проблема жінок — це індивідуальна проблема, а не всієї компанії. Але припустімо, що проблема криється не в жінці, а в роботі. Або точніше{93}, як каже Джоан Вільямс, у роботі, призначеній для «ідеального працівника». Такий працівник «перший приходить на роботу{94} й останній іде. Він рідко хворіє. Ніколи не йде у відпустку або ж бере роботу із собою, якщо може. Ідеальний працівник може в будь-який момент застрибнути в літак на прохання боса, бо за забирання дітей зі школи чи за відвідування вистави в садочку відповідає хтось інший». Через п’ятнадцять років після того як Вільямс вигадала цей термін, ідеальний працівник мусить ще й бути конкурентоспроможним в умовах глобалізації, коли на робочому місці за ним постійно хтось пильнує і за допомогою електронних девайсів його завжди можуть знайти.

Пригадаймо дослідження, здійснене професорами Падавіч, Елі та Рейд для консалтингової фірми. Після ретельного аналізу вони виявили, що жінки й чоловіки цієї фірми однаково страждають{95} через робочо-сімейні конфлікти та однаковий відсоток чоловіків і жінок залишили цю роботу протягом останніх трьох років, бо змушені були працювати понаднормово. Основною проблемою кадрового менеджменту там був не гендер, а традиція вимагати понаднормової праці.

Керівництво фірми просто відмовлялося приймати ці факти. Вони не хотіли слухати, що їм потрібно змінити підхід до організації й перестати обіцяти й пропонувати своїм клієнтам забагато (для прикладу, підготувати презентацію на сто слайдів, яку клієнт навіть не матиме змоги показати). Для цього було потрібно багато зусиль й самоаналізу.

Керівники хотіли почути, що проблема фірми — це конфлікт роботи і сім’ї, і стосується він жінок, а тому їм не потрібно щось змінювати. За висновками Падавіч, Елі та Рейд{96}, аби догодити керівництву, «їм [експертам] треба було відмовитися від результатів, які вони отримали».

Дебора Спар, ректорка Барнард-коледжу