Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю 📚 - Українською

Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

242
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю" автора Анна-Марі Слотер. Жанр книги: Публіцистика.
Книга «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю» була написана автором - Анна-Марі Слотер. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю" в соціальних мережах: 

Сьогодні жінкам постійно доводиться перебувати у стресових умовах, коли їхня кар’єра й сім’я — на різних шальках терезів. Якою має бути справжня рівність? Як визначити пріоритети й досягти справедливості на ринку праці? Що мають знати компанії для успішної оптимізації людських ресурсів? Авторка досліджує, як потрібно змінити культуру трудових відносин, соціальну та державну політику, а також пояснює, чому питання балансу між роботою й особистим життям — болісна тема як для жінок, так і чоловіків.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 81
Перейти на сторінку:

Анна-Марі Слотер

Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

Присвячую трьом чоловікам:

Енді, Едварду та Александру

Деякі імена та деталі було змінено

«Шкода, що тобі довелося покинути Вашингтон»

У грудні 2010 року команда політичного планування Держдепартаменту, яку я очолювала, цілодобово працювала над великим 18-місячним проектом для Держсекретаря — Гілларі Клінтон. На одному зі світанків ми з колегою поверталися додому, піднявши коміри, аби захиститися від вітру, і грали в одвіч­ні вашингтонські шаради на тему «кому дістанеться яка посада», бо люди під час проміжних виборів постійно приходили і йшли. Я не зізнавалася, але в той самий час за всіма ознаками могла отримати пропозицію обійняти одну з вищих посад. Я була схвильована, і мене розривав глибокий внутрішній конфлікт.

Протягом майже двох років я була першою жінкою-директором, яка відповідала за політичне планування та напряму доповідала Держсекретарю, допомагаючи розробляти й реалізовувати загальну концепцію та стратегію зовнішньої політики США. Коли Держсекретар Гілларі Клінтон, жінка, якою я неймовірно захоплююсь і вважаю чудовим керівником, зателефонувала, аби запропонувати мені посаду в галузі зовнішньої політики, про яку можна було тільки мріяти, я погодилася не вагаючись. Але одразу попередила, що можу затриматися тут лише на два роки. Саме на такий період наукові співробітники можуть отримати відпустку, коли йдуть на державну службу.

Якщо ж вони затримуються довше, то вже не можуть розраховувати на постійну посаду в університеті. Між іншим, ми з моїм чоловіком Енді знали, що коли у Вашингтоні з’явиться можливість обійняти вищу посаду — це буде дуже спокусливо. Уся моя кар’єра була побудована на викладанні в університеті, але зовнішня політика була мрією всього мого життя.

Це був момент, аби «включитися» й вихопити можливість опинитися у правильному місці в правильний час — і піти далі. Звісно, не було жодної гарантії, що мені вдасться прорватися, якщо я візьму участь у грі, але існувала вагома причина — посаду, яку я хотіла отримати, ще досі не обіймала жодна жінка. Також у мене з’явилася б змога продовжити лінію впровадження зовнішньої політики, до якої я найбільше схилялась і яка стала методом правління Держсекретаря Клінтон.

Та жінка, якою я себе завжди вважала, — професорка права, деканка, випускниця, яка планувала вступити до юридичного університету, аби прокласти шлях до державної служби, — погодилася би не сумніваючись. Але поки моє професійне життя рухалося вперед, особисте було складним. Коли я вперше обійняла посаду на держслужбі в 2009 році, ми з Енді вирішили, що буде краще для нього та наших двох синів, якщо я буду їздити у Вашингтон щотижня, аби не зривати з місця всю сім’ю. Хлопцям тоді було десять і дванадцять років — четвертий і шостий класи у школі, вони перебували у середовищі, яке любили і в яке були глибоко вкорінені. Мої чоловіки щиро погодилися. Хоча сини були засмучені, що мені доведеться вирушити до Вашингтона, на пропозицію поїхати зі мною вони відреагували: «Бувай, мамо!».

Енді — штатний професор з політики та міжнародних відносин у Принстоні. Він завжди був удома більше, ніж я. Моя попередня робота на посаді деканки факультету суспільних і міжнародних відносин імені Вудро Вілсона при Принстонському університеті та різноманітна активність у галузі зовнішньої політики передбачала значно більше відряджень, ніж його робота. І навіть коли бувала вдома, я завжди сиділа біля комп’ютера. Одного разу, коли наш син був у першому класі і йому задали домашнє завдання — намалювати свою сім’ю, — він намалював мене у вигляді комп’ютера. Не жінкою, яка сидить за комп’ютером, а власне ком’ютером! На той час мій офіс був недалеко і від нашого дому, і від синової школи. Я встигала бувати і на викладацьких конференціях, і на шкільних зборах, і на спортивних змаганнях дітей, — університетський графік завжди дозволяв організувати час так, щоб ми могли взяти відпустку чи просто побути вдома навіть тоді, коли я була не надто зайнята. Мені вдавалося брати участь у житті хлопчиків, і я вважала, що мені неймовірно пощастило бути і доб­рою матір’ю, і відданим роботі професіоналом.

Через те що нам з Енді завжди якось вдавалося з цим справлятися, я припускала, що ми знову легко пристосуємося до нових ритмів. Але ця зміна видалася болісною. Уже через два тижні від того моменту, коли Гілларі Клінтон запропонувала мені роботу і я до неї приступила, наш світ змінився — раніше мій офіс був за 10 хвилин від дому, тепер я виходила на роботу о п’ятій ранку в понеділок, а поверталася після обіду чи ввечері в п’ятницю. Такий графік не був незвичайним для працівників адміністрації Обами. Я знала чимало жінок і чоловіків, які залишали свої сім’ї у Нью-Йорку, Пенсильванії й навіть Каліфорнії. Крім того, високопосадовці, чиї родини мешкали у Вашингтоні, теж не бачилися з ними саме через важливість своєї роботи. Світові події не зважають на сімейний графік, а кризи, що накладаються одна на одну, можуть стати на заваді найзаповітнішим родинним святам. Щодо відпусток, то в мене був один вихідний день на місяць, згідно із щедрими стандартами США, проте до початку червня набігав ледве тиждень.

Я збирала плоди свого професіоналізму й зазнавала втрат через свій вибір. Енді, звісно, це розумів і підтримував мене як міг. Проте для наших синів ціна була надто високою. Молодший, якому було лише десять, міг проридати всю неділю, коли чув, що в понеділок зранку мені знову доведеться поїхати. Якось я буквально не встиг­ла відкрити рот, аби його заспокоїти, бо він почав репетувати, не давши мені вимовити й слова: «Я не хочу, щоб ти їхала! І мені начхати на країну!!!». Раніше я намагалася пояснити йому, що він так само служить народу й країні, як і я. І щось подібне говорила йому при зустрічі Клінтон, проте з нього було досить.

Наш старший син намагався поводитися більш зріло, навіть пропонував узяти на себе приготування фрешів на сніданок, які я робила щоранку. Він розумів, як сильно мені хотілося цієї роботи. Також він усвідомлював важливість моєї нової посади. Ще на початку моїх роз’їздів, коли я намагалася перебувати і у Вашингтоні, і вдома одночасно, мене огортав сум і з вуст часом злітали слова про звільнення та повернення додому (не всерйоз, звісно); тоді він дивився на мене й казав: «Мамо, ти не можеш залишити роботу! Ти

1 2 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"