Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Глава 7

- А я ж казала тобі! Казала, піти від цього злочинця! - мама перебувала в рідкісному для себе стані на межі істерики. - Терміново приїжджай додому! Чуєш? Цієї ж секунди викликай таксі і приїжджай…

- Злочинця більше немає, мамо, - тихо сказала я. Вона запнулася на тому кінці лінії, - так що можеш вважати, що я пішла від нього.

- Доню…, - від цього тону, зовсім іншого, ніж хвилину тому, мені страшенно захотілося плакати, але я стрималася, - повертайся додому. Тато… Він свої зв'язки задіє…

- Мамо, все трохи не так. Важко пояснити, але від'їзд - єдиний і найбільш надійний спосіб вийти із ситуації. Тобі доведеться мені повірити… Не хвилюйся, будь ласка. Все буде гаразд, правда. Я… я зателефоную тобі, як приземлюсь.

Я перервала з'єднання і кинула смартфон Артуру, що сидів на краю ліжка. Той спритно його впіймав і посміхнувся.

- Навіть не спробувала. Сумно з огляду на твою біографію.

- Якщо вже так докладно її вивчив, повинен би знати - я не дурепа, щоб ризикнути безпекою батьків заради свідомо провальної витівки.

- Знаєш, дряпатися до останнього потрібно, інакше загинеш, - без краплі глузування промовив чоловік. Блискавична зміна настроїв разом із тим, що він розповів про дитинство, дезорієнтувала. - Раніше ти так і робила. На лікаря вивчилася сама, та ще й хірургом змогла стати. А потім з'явився Порох, і тебе начебто підмінили. Якщо, за твоїми словами, звалила з лікарні не заради веселого життя….

– Я страшенно боялася комусь нашкодити. Завжди! Настільки, що спочатку перевіряла навіть ті висновки, які були однозначні. Потім стало якось простіше, - майнула думка - він перший, кому я про це розповідала. - Чим більше минало часу, тим впевненішою я ставала, тим легше було справою доводити колегам та наставникам, що справді можу бути хірургом. А потім... Я закрутилася у вирі життя, в якому повно подорожей і тусовок до ранку, - моїми словами картина виходила ганебною настільки, що починали палати щоки, - часто пропускала роботу, приходила на зміну, не спавши добу. Але це не виправдання помилкам. Те, що я не допустила жодної фатальної, лише везіння. Якщо щось може робити мене неуважною, значить мені точно не місце в операційній.

- Дуже багато по-справжньому талановитих медиків припускалися фатальних помилок, але не кидали роботу, чим врятували безліч життів. Ти ж пішла зі страху…

– Виходить, це просто не моє. Та й яка різниця… Тепер.

Він глибоко вдихнув. Потер обличчя, скривившись від того, що зачепив садна. Стиснув перенісся. Усім своїм виглядом видаючи втому. Важка розмова, наповнена хворобливою відвертістю, остаточно його вимотала. А я… Дзвінок мамі, який був прощанням, мав би посилити страх, загострити почуття безвиході. Розповідь Артура мала б змусити боятися його ще більше. Напевно. Але нічого подібного, всупереч останнім словам, я не відчувала зараз. Як дивно.

- Тобі б поспати, - вирвалось у мене.

Артур якось дивно подивився на мене і вийшов, нічого не сказавши. Я закуталася в ковдру - від нервів трохи трусило. Нема чого й думати, що знову зможу заснути. Не після всього, що зробила та дізналася.

Я пам'ятала, що саме відчувала у дитинстві, коли мама з татом сварилися. Страх, біль, провину... А він ніколи не бив ні її, ні мене. Як взагалі Артур зміг вижити у своїй родині, як у таких сім'ях взагалі виживають діти… Який неймовірний жах відчув хлопчик, коли на його очах убили маму. Як зміг черпати з нього сили, щоб поквитатися з цим виродком.

Я ввімкнула залишений на нічному столику ноутбук. Шукати про Артура інформацію в мережі - з усіх боків погане рішення, але мені були потрібні відповіді. Я жахнулася, прочитавши, що він опинився в дитячому будинку в одинадцять років. Перед очима з'явився маленький сіроокий хлопчик – зляканий, озлоблений і шалено самотній. Дитина, чиє дитинство обернулося кошмаром. Здавалося, я бачила сліди побоїв, чула задушені ридання, відчувала його біль. І мені не було його шкода. Це ганебне почуття ніяк не можна було віднести ні до того, ким він був, ні до того, ким він став. Я співчувала йому… Їм обом – маленькому хлопчику та чоловікові, яким він став. Захоплювалася тим, наскільки високо він піднявся. Наявність іншого боку офіційної інформації - про навчання в одному з найпрестижніших університетів країни, спочатку роботі, невдовзі управлінні, а потім і володінні паливним бізнесом, безлічі інвестицій в інші сфери - не змінювало цього факту. А непоінформованість у ній не давала права його судити. Та й взагалі, хто має таке право…

Одного дня Артур, судячи з усього, вирішив залишитися працювати в будинку. Засів у кабінеті, разом із якимсь Віталієм Ліхно, який був, виходячи з інформації в мережі, одним із його заступників. На вигляд  йому було близько сорока років. Наявність лисини та невеликого черевця підкреслювало вік. Чисто виголене кругле обличчя з тонкими губами, великим носом і ледь насмішкуватим прищуром карих очей могло б надати йому добродушного вигляду, якби не вираз цих самих очей. Холодні, чіпкі - саме вони видавали в його прямо протилежній Артуровій зовнішності приналежність до його подібним. Одягнений чоловік був у товстий сірий светр та джинси, про що весело повідомив господаря будинку.

- Баріне, я і не подумаю напнути в таку колотнечу довбаний костюм, якщо в офіс все одно не треба.

Наче йому так далеко було йти з дому до автомобіля і від нього сюди. Я зрозуміла, що усміхаюся. Стоячи в залі, трохи відсунула штору, дивлячись, як з неба падають сніжинки. Вони кружляли хороводом, а потім укривали білосніжним покривалом торішню траву та голі, схожі на скелети, дерева в саду, від чого і він, і сам будинок виглядали казково. Жаль, що сніг надумав випасти в середині січня, а не на Новий рік. Але навіть якби сталося інакше – яка різниця. Адже це не змінило б... Знову спалахнувший спогад про Джейка відгукнувся тупим болем всередині, але до нього тепер додалася і злість. Адже Артур правий - якби Джейк не зрадив, всього цього б не трапилося. Як міг він, якщо вже так начхати на себе, не подумати про мене? Ту, яку, за його ж словами, шалено кохав. Поміняйся ми з ним місцями, я нізащо не допустила б найменшої ймовірності, що йому зашкодять. Хоча, можливо, на той момент він уже просто не міг зупинитися. Сам став заручником своєї ж гри. Якщо так, то чому втягнув у це і мене…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍