Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Досить! Тобі не зрозуміти, Артуре, - я не могла б сказати, що бісить більше - те, що він ось так легко виводить на відвертість, або те, що його слова правдиві. – Тому що всі твої сумніви щодо прийняття рішень з'являються лише тому, що намагаєшся розсудити, вигідні вони тобі чи ні. А хто що подумає чи відчує, чи постраждає – глибоко начхати. Головне – отримати бажане. Ось тільки коли живеш так, отримуєш лише матеріальне, лише те, що можна купити чи віджати. Людей у тому числі. Тіла, але не душі. Вірних слуг, але не друзів та не коханих.

- То дивлюся - ти Костянтина кохала чи він тебе. Тому, мабуть, вони з твоєю подружкою трахалися наступного дня після того, як ти втекла, - сірі очі метали блискавки. Обличчя Артура не було зараз непроникним. Воно палало від міксу емоцій, що переповнювали його, робили його ще красивішим. Живим. - А Порох, звичайно, з кохання до тебе продовжував справу, через яку твоє життя тепер перетворилося на пекло.

- Він не хотів цього!

– Він хотів влади. Заради неї зрадив людину, яка дала йому все. Методично і планомірно руйнував те, що Лис будував усе своє життя, щоб потім відхопити шматочок пожирніше. Хоча й так всього вистачало, більше того, Лис планував, відійшовши від справ, залишити третину бізнесу Пороху тут. Але ж це треба чекати, ходити під кимось… А так можна отримати все відразу. Начхати, що якщо щось піде не так, кохана стане секс рабинею, у кращому випадку!

Він уже кричав, змушуючи мене здригатися від кожного слова. Схопився з крісла, наблизився так різко, що я мимоволі стиснулася. Підняла руки, закриваючи голову. І раптом тиша. Тиша, що порушувалася лише моїми схлипами та його важким надсадним диханням. Великі долоні торкнулися моїх зап'ясть, потягли, забираючи від обличчя. Я зустрілася з ним поглядом. Дихання сперло від того, що читалося в палаючому погляді. Не агресія – розпач, безвихідь і щось таке, що я не могла б описати. Потужне, всепоглинаюче…

- Почуття теж продаються та купуються, а інше є лише ілюзією того, хто їх бачить у собі чи в іншому.

- Але чому... Чому ти вважаєш саме так? – його руки теж тремтіли або просто резонували від мого тремтіння. - Не може бути…. Не може бути, щоб ні ти, ні тебе.

- Ну не знаю. Батько казав, що б'є матір і мене на благо. Не уточнював, на яке саме, правда… Але це точно було чимось добрим, а подібного хочуть для коханих, правда? Мати терпіла, часто говорячи, як його кохає. Його і мене, хоч жодного разу не заступилася... Вбив він її, мабуть, теж через кохання.

Артур обережно стиснув мої руки - обидві в одній своїй. А другою, ледве торкаючись, стер сльози зі щік. Я не помічала, що вони котилися. Не помічала, що оплакую переляканого маленького хлопчика, який живе всередині цього чоловіка.

- Забив насмерть... Якби я трохи раніше повернувся зі школи, можливо встиг би... Але не встиг, - бурмотів ніби про себе, блукаючи очима по моєму обличчю. І раптом глянув у вічі і посміхнувся. Точніше, вишкірився, адже цю страшну гримасу не назвати посмішкою. - А потім, коли він валявся, стікаючи кров'ю, я сказав, що люблю його, перш ніж добити. Тож… Тобі вирішувати.

Мій судомний вдих пролунав у страшній тиші, як налякане «ах». Артур продовжував посміхатися, спостерігаючи за моєю реакцією на почуте.

- Що, передумала жаліти мене, дівчинко? - кинув на ліжко біля мене телефон, - Скажи, що змушена звалити з країни.

А сам відійшов,повернувся до крісла. Сів у ту саму позу, пильно дивлячись на мене.

– У тебе дві хвилини. І час пішов.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно