Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

зайти до дирекції і просто сказати, що я небайдужий громадянин, охочий пошукати в школі докази існування Фредді Крюґера з четвертого класу.

— Зрозуміло. А чим займається місіс Ґрей?

— Вона офіціантка, — відповідаю я, прямуючи повз крихітні столики та стільці до малюнків у глибині класу.

Така ж підбірка тварин, родин і всякої всячини, баченої по телевізору. Доки я уважно вивчаю малюнки, Доусон намагається мене розкусити. Здається, вона раптом почала перейматися, чи справді я той, за кого себе видаю.

— Я маю зробити один дзвінок. Нам краще повернутися в кабінет.

— Звичайно.

Я не рухаюся. Намагаюся проаналізувати дитячі малюнки. Вони трохи абстрактні.

З самого краю помічаю худорлявого чоловіка в чорному з мішком іграшок і вказую їй на нього.

— Ви знаєте, що це?

Знизу підпис — «Ріко». Не Летрой.

Вона нахиляється, щоби краще роздивитися.

— Чорний Санта-Клаус?

— Один із доньчиних друзів згадував якось про Іграшкового Майстра. Чули про такого?

— Ні. Гадаю, нам краще піти.

— Звичайно. Зараз відпишу її мамі й запитаю.

Я дістаю телефон і роблю знімок.

— Містере Ґрей, я не можу дозволити вам тут фотографувати.

— Вибачте.

Я опускаю руку з телефоном і помічаю на столі розгорнутий журнал.

— Давайте повернемося.

Вона підходить до дверей, а я прямую до столу.

— Містере Ґрей?

— Мені треба виплюнути жуйку.

Стоячи спиною до неї, я фотографую імена всіх учнів.

— Ну, все. Я викликаю охорону.

Вона миттю дістає з пояса рацію і підносить до рота.

— Чудово, — я не зводжу з неї очей. — Запитайте, що сталося з Летроєм.

Вона застигає.

— Що, вибачте?

— Летрой Едмундс. Зник безвісти місяць тому, — я вказую на малюнок на стіні. — Він також малював Іграшкового Майстра.

— Я гадки не маю, про що ви говорите. Краще вам піти, доки я не викликала поліцію.

Покірно підіймаю руки.

— Я прийшов допомогти.

— Вас хтось про це просив?

— Батько іншої зниклої дитини.

Вона міркує, як сприйняти почуте. З одного боку, я поводився, ніби підозрілий придурок. З іншого — говорю про зник­лих дітей та батьків, які намагаються дізнатись, що сталося.

Зрештою вона каже:

— Якщо у вас є запитання, слід звернутися з ними до нашого директора. А зараз прошу вас залишити територію школи.

Повернення до машини досить напружене, позаяк учителька не відступає ні на крок, намагаючись зрозуміти, хто я — злочинець чи просто черговий божевільний, якому вона дозволила побродити школою.

Вагоме запитання. Навіть я не впевнений, чи маю на нього відповідь.

Розділ 18. Контактна особа

Вирішувати, як далеко я готовий зайти у пошуках цього Іграшкового Майстра, означає вирішувати, скільки заборон я готовий порушити. Наразі в мене лиш два малюнки. Один від зниклого хлопця, інший — від дитини, яка, імовірно, не зникла. Вільяму я про це ще не казав: спершу хочу впевнитися, що не заведу його й без того змучений мозок у черговий глухий кут.

Знайти художника, який намалював другий малюнок, четвертокласника Ріко Колдвелла, може виявитися складніше, ніж отримати доступ до поліційних рапортів.

Я не можу зателефонувати міс Доусон у школу й попросити адресу Ріко. Стояти на виході й кричати «Ріко», доки діти розходяться по автобусах — також не найкраща ідея.

Як варіант, можна використати фішингову програму. Вдати, що я з окружного IT-відділу, зателефонувати комусь із персоналу школи і змусити натиснути куди слід. Катастрофічно успішна кримінальна тактика. Проблема в тому, що це федеральний злочин. Краще пошукати підхід, який не запроторить мене за ґрати.

Є ще один варіант. Сам по собі він ризиковий, але за кілька годин дасть відповіді. Хоч і не без певної загрози здоров’ю.

Одна з додаткових переваг консультування в спецслужбах — доступ до всіляких цікавих семінарів. Я відвідував семінар про соціальну інженерію, позаяк відповідних вроджених навичок у мене просто не було. Окрім способів переконування, якими підлі люди можуть змусити вас завантажити вірусне програмне забезпечення чи домогтися розмови з головою компанії, я дізнався про неймовірно простий спосіб отримувати доступ до захищених споруд.

Припаркувавшись віддалік, я прогулююся за будівлею Об’єднаного шкільного округу Лос-Анджелеса, доки не знаходжу зону на межі парковки, що має найвищий рівень уразливості. Сюди працівники бігають перекурити.

Я помічаю двох жінок і чоловіка в елегантних ділових костюмах. Усі троє димлять під деревом, на достатній відстані від будівлі, дотримуючись каліфорнійських законів.

Почепивши на пояс «випадково» повернуте тильним боком посвідчення, я підходжу, дістаю щойно придбану пачку «Кемелу», дружньо киваю й підкурюю сигарету.

— Дивіться, новенький, — каже чоловік. Він латиноамери­канець, десь мого зросту, з пишним чубом і бадьорим ви­ра­зом обличчя.

— Знайшов-таки місце, де тусуються поганці.

— Я Коррін, — каже чорношкіра жінка ліворуч, ввічливо киваючи. — Це Джекі та Рауль, — вона вказує на іншу чорношкіру жінку. — А ти хто, блін, такий? — питає вона, усміхнувшись.

— Джефф. Приїхав із офісу губернатора на зустріч. Сиджу вже дві години й досі не розумію, в чому її суть.

— Сакраменто? — питає Джекі.

— І Лос-Анджелес. Катаюся.

— Важливіше інше, — каже Коррін. — Холостяк? Натурал? Ми тут страждаємо від дефіциту Y-хромосоми.

— Розлучений. Саме звикаю до нового життя.

Жінки перезираються, посміхаються й одночасно кажуть:

— Полін.

— О, друже, — зітхає Рауль. — Ти й гадки не маєш, на що підписався.

Ти теж.

Наступні десять хвилин я балакаю з новими друзями. Трохи паскудне відчуття. Коли настає час викидати недопалки й повертатися до будівлі, заводжу розмову з Коррін, а Рауль проводить своїм бейджем по сенсору, впускаючи нас.

— Пам’ятаєш, куди йти? — питає Рауль дорогою до ліфтів.

— У конференц-залу, де постійно куняють.

— Другий поверх. Кабінет доведеться шукати самотужки, — каже він, коли ми заходимо в ліфт.

Я виходжу на наступному поверсі, й Коррін показує на мене пальцем.

— Як закінчиш, заглянь на четвертий. Ми хочемо де з ким тебе познайомити.

Рауль закочує очі, і двері зачиняються.

Ось і все. Я в приміщенні адміністрації шкільного округу, на носі перспективне побачення — а я ж просто просигналізував компанії людей, змушених відокремлюватися через свою погану звичку, що я — один з них. Найважче було не кашляти, доки вдавав курця.

Хоч у будівлі повно архівної документації, доступ до комп’ютера з файлами мені не потрібен. Що мені потрібно, так це вільний телефон.

Я прямую коридором, зазираючи у віконця кімнат, доки не знаходжу маленьку і вільну. Падаю в крісло, розгортаю папери з папки, яку приніс із собою, і вдаю, ніби це моє робоче місце.

Задоволений непомітністю, піднімаю слухавку й телефоную до Ґарвінської початкової школи, сподіваючись, що відповість не міс Доусон.

— Ґарвінська початкова школа, з ким вас зв’язати?

— Вітаю, це Шоволтер із об’єднаного архіву. Ми тут намагаємося обробити форму з контактами батьків одного з ваших учнів, але не можемо розібрати дані. Хотів поцікавитись, чи не міг би хтось уточнити цю інформацію.

— Я можу. Як його звуть?

— Ріко Колдвелл.

— Гаразд. Телефоном я інформації не надам, але можу допомогти розібрати записи.

Я так і думав.

— На жаль, зображення надто неякісне. Можу назвати свій код, якщо хочете перевірити.

— Це допоможе — та лише якщо ваш номер 818–434.

Я перевіряю номер на телефоні.

— Так. Мій код 3874. Якщо візьме хтось інший, просто спитайте Шоволтера.

— Одну секунду.

Минає дванадцять.

— Шоволтер, — відповідаю я.

— Ви мене вибачте. Іноді нас