Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

Здолавши жахливого серійного вбивцю, що маскував свої злочини під напади тварин, науковець Тео Крей понад усе хоче повернутися до звичайного життя. Однак пережите так просто не відпускає: до Тео масово звертаються родичі інших зниклих безвісти у надії пролити світло на долю своїх близьких. Серед них і батько давно зниклого хлопчика, який прагне відшукати вбивцю свого сина. Єдині зачіпки, що можуть вивести на монстра, — це дитячі малюнки й міська легенда про людину на прізвисько Іграшковий Майстер. Беручись допомогти зневіреному чоловікові, Тео навіть не підозрює, що за моторошні відкриття на нього чекають і наскільки важливо встигнути знайти злочинця до наступного нового місяця…

Ендрю Мейн

Між фазами Місяця

Ця книга — художня вигадка.

Імена, персонажі, місця, події у ній або є плодом творчої уяви автора, або постають як вигадані.

Будь-який збіг із реальними людьми, живими чи померлими, або ж реальними подіями випадковий.

Пролог. Безхатько

Тіко біг провулком, стусаючи здутого м’яча, і сміявся. Мау-­Мау, руде цуценя з пожованим вушком, забрело за м’ячем у калюжу, розбризкуючи своїми непропорційно великими лапами брудну воду.

Він обожнював Мау-Мау. Не те щоб це був його пес — скоріше, просто сільський: швендяв вулицями, винюхуючи якісь недоїдки, а коли не знаходив — ганявся за щурами. Втім, для Тіко це був найкращий друг.

Тіко, як і цуценя, був безпритульним: мати викинула трирічне маля з дому, коли зрозуміла, що його біла шкіра й червонуваті очі лишаться такими на все життя.

Вона молилась за сина і навіть найняла жінку з сусіднього села, яку вважали доброю знахаркою, аби та спробувала вигнати зло. Але нічого не помогло.

Коли люди почали цькувати матір Тіко за те, що народила відьомське дитя, вона стала частіше його збуватися. Давала з собою їсти, потім кудись надовго випроваджувала й зовсім не переймалася поверненням.

Коли малому виповнилось чотири, він почув, як мати пояснює іншій жінці, що насправді лиш доглядає за нещасним сином подруги й він їй не рідний.

Тіко був певен, що це брехня, та матір не винуватив. Він розумів, що не такий, як усі, і для неї це геть не легко.

Завагітнівши вдруге, мати вийшла на поріг і на очах у всіх сусідів вигнала хлопця з дому. Вона відреклася від нього й розповіла всім, що це не її син.

Відтоді до хати його більше не пускали. Якщо він приходив уночі й плакав на порозі від голоду, мати могла щось винести, та коли з нею був чоловік — лаялась і гнала, вдаючи, ніби не впізнає.

Тіко навчився виживати, тримаючись подалі від людей, і второпав, що часом йому таки готові допомагати — але потай.

Одна стара бездітна пані пригощала половиною квасоляного коржика або ж давала трохи джолофу[1], коли, бува, у подруг лишалось зайве. Пан Інару, власник автомайстерні та гаража, повного іржавих автозапчастин, дозволяв там ночувати й, прослизаючи поміж ґрат, ховатися від інших дітей, що переслідували Тіко.

А ганялися за ним часто. Коли ж ловили — лупцювали, тягали за волосся й називали відьомським дитям.

Тим хлопцеві й подобався Мау-Мау, що не відчував ненависті й не просто собі мирився з його існуванням: цуценя облизувало обличчя й тулилося під боком холодними дощовими ночами.

Тіко присів на коліна, попестив песика і взяв у руки футбольного м’яча, міркуючи, чи зможе пан Інару його залатати, щоби повітря трималося всередині. Звісно ж, хлопець розумів: м’яч у нього відберуть за першої-ліпшої нагоди.

Дивлячись на м’яч, він помітив у калюжі відображення. Йому усміхався чоловік — дуже, дуже високий чоловік.

Тіко підвів очі на цього добродія. Незнайомець був одягнений у чорні штани й білу сорочку — так у селі вдягалися, коли йшли на роботу чи коли слід було мати поважний вигляд.

— Ти Тіко? — спитав чоловік. Голос у нього був такий гучний і лагідний, що Тіко на будь-що ним промовлене відповів би згодою. Втім, він лиш кивнув, неспроможний на слова від хвилювання.

Велика долоня вхопила Тіко за підборіддя й покрутила голову з боку в бік. У погляді не було відрази: незнайомець дивився на нього так, як сам Тіко дивився на Мау-Мау.

— Який хороший хлопчик. Хочеш покататися у моїй вантажівці?

Сам Тіко ніколи не їздив у вантажівці, але часом такі машини кудись везли через їхнє село озброєних чоловіків, а коли мчали назад, чоловіки вже просто лежали з заплющеними очима або ж волали від болю, схопившись за закривавлені животи чи кінцівки.

Тіко кивнув. Кататись на вантажівках весело. Тим паче, з цим паном.

Чоловік узяв Тіко за руку й повів до зеленої машини, припаркованої в кінці провулка.

Коли Тіко озирнувся на Мау-Мау, цуценя сиділо коло калюжі, схиливши голову набік, і намагалося второпати, що відбувається, хоч і було ще для цього надто мале.

Тіко помахав на прощання. Він був готовий заприсягтися, що з-за рогу на мить визирнуло материне лице — визирнуло і зразу зникло.

Чоловік відчинив дверцята, і Тіко заліз на сидіння. Від думки про те, як заздритимуть інші діти, коли побачать його в цій машині, на обличчі засяяла усмішка.

Та чоловік не поїхав селом. Він повіз Тіко зовсім в іншому напрямку, вузенькою дорогою, обіч якої стояло лиш декілька хат, — усе глибше в джунглі, якнайдалі від решти поселень.

Спостерігаючи, як віддаляється в запорошеному дзеркалі селище, краєм ока хлопець помітив дещо іще: добродієва усмішка зникла.

Поруч сидів геть інший чоловік, не той, чиє відображення він побачив у калюжі.

Тіко ніколи б не сів у машину до цього чоловіка.

Цим чоловіком його лякали інші — чоловіком, який забирає відьомських дітей. Забирає назавжди.

Розділ 1. Додаткове життя

Я граю у відеогру, де людину справді можуть убити. Грою, щоправда, це не називають, але «Віртуальний тактичний театр воєнних дій» — саме гра. Це низка кімнат, на стіни яких проєктують відео, створюючи віртуальний простір, ідентичний певному реальному місцю на планеті.

Наразі віртуальний театр воєнних дій — квартира в Уї, північному передмісті Парижа. Її орендар, IT-спеціаліст Французького банку Йосеф Амір, поїхав у місто на день народження до сестри. Доки його нема, там двоє наших. Один якісною камерою сканує інтер‘єр — і пікселі на стінах складаються в таке чітке зображення, що його важко відрізнити від реальності. Другий — ми звемо його Розмитим, бо камера вловлює лиш траєкторію руху, — маленьким приладом, схожим на ліхтарик, збирає волосся з ванної кімнати, волокна з меблів, і пил із підошов та килимка на порозі.

Що кілька хвилин він виймає картридж і передає третьому агенту, який шмигає між квартирою та припаркованою на вулиці вантажівкою FedEx. Обладнання вартістю у двадцять мільйонів доларів, яким пишалася б лабораторія будь-якого університету, в режимі реального часу надсилає нам із цієї вантажівки дані, розшифровуючи ДНК, шукаючи збіги й намагаючись вибудувати модель кожного, з ким контактував Йосеф. Даних достобіса. На щастя, є програма, що допомагає їх відсортовувати, наближаючи нас до мети: дізнатися, чи вибухне протягом доби на футбольному стадіоні бомба.

Ім’я Йосефа випливло в перехопленій телефонній розмові відомих агентів ІДІЛ — єменського і французького. Раніше його просто викликали б на допит і пройшлися по знайомих, та останнім часом із цим складно. Терористи почали використовувати у своїх переговорах імена невинних цивільних, на допити стали викликати значно більше людей, ніж розказують у новинах, їхні життя перекинулися з ніг на голову — а справжні поганці лишаються на свободі.

— Докторе Крей? Докторе Сандерс? — озивається Емілі Біркетт. Це наша держпредставниця з управління розвідки міністерства оборони. Біркетт під сорок, її каштанове волосся зібране у хвіст, колись вона була офіцеркою військово-повітряних сил, та згодом подалася до найстрашнішої державної спецслужби.

Ми з Керрі Сандерс цивільні. Сандерс — антропологиня приблизно мого віку. Їй трохи за тридцять, і свого часу, перш ніж улаштуватися в OpenSkyAI, вона допомагала компанії Facebook моделювати соціальні графи — досліджувала, кого ви знаєте