Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

перевіряють, аби впевнитися, що ми не розповсюджуємо інформацію про учнів. Здається, по Ріко до нас уже телефонували. Все добре?

— Здається, так. Ви знаєте, хто саме телефонував?

— Три дні тому дзвонили з офісу його педіатра, але свого номеру не залишили.

Одначе цікаво. Хто б це міг шукати інформацію про Ріко.

— Записуєте? — питає вона і диктує домашню адресу хлопця, ім’я його матері та решту інформації з контактної форми.

Я дякую і якнайшвидше полишаю будівлю. Навідавшись на четвертий поверх до Коррін і компанії, я б значно полегшив собі доступ у майбутньому — проте не слід забувати й про ризик: вони геть випадково могли згадати про хлопця з офісу губернатора людині, яка краще на цьому знається.

Шанси, що хтось узагалі зверне увагу, — майже нульові. Але не нульові. А головне — я маю переконатися, що Ріко ніщо не загрожує.

Розділ 19. Зовнішні зв’язки

Ріко мешкає в житловому комплексі «Лінкольн Ґарденс» — одній з жовтих облущених двоповерхівок, які оточують радше брунатний, аніж зелений парк.

Чорні дітлахи ганяють баскетбольного м’яча, латиноамериканські підлітки на витоптаному полі бігають за футбольним, а в моїй голові міцнішають стереотипи.

Матері стоять на вулиці, обмінюючись плітками, а чоловіки, спершись на автівки, спілкуються сумішшю іспанської та англійської.

Квартира Ріко розташована в кінці комплексу. Доки я туди прямую, на мене ніхто особливо не звертає уваги.

Я чую, як із відчинених дверей на другому поверсі лунає телевізор. Піднявшись сходами, зустрічаю на порозі маленьку дівчинку років двох чи трьох, що грається зі зламаною лялькою та кришкою від каструлі.

У квартирі двоє підлітків, обом не більше тринадцяти. Вони розляглись на дивані й дивляться фільм, де вулицями ганяють автомобілі.

Я стукаю у відчинені двері.

— Є хто вдома?

На мить хлопці зиркають на мене, а тоді повертаються до телевізора.

— Мати вдома? — питаю я.

Один вигукує у відповідь:

—¡Vete, gringo tonto![7]

Я кричу:

— Bájate del sofá, cucaracha perezosa[8].

Тепер він мене почув. Та у відповідь лиш показує середнього пальця.

Я знову стукаю в двері, сподіваючись привернути увагу когось із дорослих.

Розсердившись, бо не чує ревіння машин, малий гівнюк кричить у бік іншої кімнати:

— ¡Abuela! ¡Hay un maricón en la puerta![9]

До дверей, шкутильгаючи, підходить стара жінка у халаті, метра півтора на зріст.

— ¿Qué?[10] — питає, підіймаючи очі.

Я показую своє посвідчення, сподіваючись, що це змусить хоч трохи мені довіряти.

— ¿Dónde está Rico?[11]

Жінка гукає у глиб будинку:

— Ріко! Ріко!

У кімнаті з’являється маленький хлопчик і скептично мене оглядає. На ньому самі шорти. Як на свій вік, він надто худорлявий.

— Ріко?— питаю я.

Хлопчик киває.

— Hablas Inglés?[12]

— Так?

Він підозріло мене оглядає і підходить ближче, досі під захистом бабусі. Я стаю на коліно, щоб мати зоровий контакт, і отримую дружню усмішку від маленької дівчинки, що гралася у мене в ногах.

Дістаю з кишені роздруківку з його малюнком і розгортаю.

— Це ти намалював?

Він якусь мить дивиться, міркуючи, чи не матиме через мене проблем.

— Усе гаразд. Я просто хочу дізнатися більше.

Двом підліткам з дивана раптом стає цікаво, і вони купчаться за Ріко на порозі.

— Так, — каже він.

— Ти знаєш, хто це?

Він киває.

— Як його звуть?

Раптом у хлопчика в очах прошмигує страх. Не через малюнок. Не через моє запитання. Через мене самого.

Він пробігає повз підлітків і зникає. Ті починають реготати.

— Hombre de juguete[13] тебе дістане!— ламаною англійською кричить один із них.

Я підводжуся.

— Знаєш, хто це?

— Sí[14], — каже інший.— Іграшковий Майстер. Про нього всі знають.

— Ти його бачив?

— Sí, — відповідає він, помічаючи погляд іншого хлопця.

— Де?

— Ґузман-парк. Він постійно там.

— Білий?

— Ні, — хитає головою.— El negro[15].

— Знаєш, коли я можу його там знайти?

— Та хоч зараз.

У його відповіді відчувається щирість, позаяк він навіть не радиться з товаришем. Я розумію, що він каже правду. А от щодо решти — не певен.

Я б хотів отримати від Ріко більше відповідей, та розумію, що малий не в настрої розмовляти. Коли я згадав про Іграшкового Майстра, він побілів мов стіна. Старшим усе це як жарт, але обидва були більш ніж певні, де його можна знайти.

— Дякую.

Я обдаровую їхню збентежену бабусю усмішкою. Коли спускаюся сходами, дівчинка махає на прощання.

Прямуючи вулицею, відчуваю на собі погляди підлітків. Вони спостерігають із горішнього балкона.

Щось відбувається, але я не зовсім розумію, що саме.

До Ґузман-парку дві хвилини їзди. Він розташований між Лінкольн-Ґарденс, школою Ріко й місцем, де хлопець, скоріше за все, проходив щодня, коли не їхав автобусом.

Я паркуюсь і заходжу в парк, намагаючись поводитись так, ніби просто вийшов на прогулянку. На баскетбольному майданчику грають дітлахи, а на бетонній лавці сидить і теревенить компанія дівчаток-підлітків. Зауважую принаймні дві сім’ї, що прогулюються з колясками й тримають за руки малечу.

Стоїть приємний вечір, і всі навколо, здається, гарно проводять час. Гурт молодиків тримається осторонь, покурюючи траву, ще двоє стоять на розі, явно займаючись незаконною комерційною оборудкою, до якої всім байдуже.

Я не бачу ані білого «Кадилака», ані чорного чоловіка в темному вбранні з мішком іграшок. Не те щоб я надто на це розраховував.

Обходжу парк, звертаю на стежку, що веде вглиб, і дістаюся кола з лавок у центрі. Сідаю там і намагаюся вистежити що-­небудь підозріле.

Коли я раптом чую за спиною кроки, з’являється погане передчуття. Повертаюся і бачу, як широкими кроками до мене по траві мчить детектив Корман.

Розділ 20. Непов’язаність

— Чув, ви плануєте перевезти сюди родину, — каже він саркастично, сідаючи поруч.

— Я перевіз би, але у вашого міста погана репутація. Діти зникають.

— На жаль, коли люди врешті знаходять зниклу дитину, нас не зав­жди про це повідомляють.

— То проблема в цьому?— питаю я.— Чи в тому, що коли хтось зникає, вам про це не кажуть?

— Ми не можемо допомогти, якщо нас не попросять.

— А як щодо Летроя Едмундса?

— Це хто?

— Жіночка з групи продовженого дня сказала, що він зник безвісти.

— Якби ми мали писати рапорт по кожній дитині, яка повертається з батьками до Хуареса чи переїздить до Невади, нікому не повідомивши, я б уже міг побудувати на кордоні стіну з паперів.

— А Раян Перкінз? Його батьки теж на півдорозі до Мексики?

Корман знизує плечима.

— Навряд чи. Може, Атланта. Може, Г’юстон. Хтозна. За цим важко слідкувати. Людям подавай поліційну державу без поліції. То що привело вас сюди? Шукаєте, куди відвести свою дитину?

— Я проглянув справи, які ви дали.

— Я сподівався, ви зробите це в літаку, повертаючись до Техасу.

— Я віддаю перевагу роботі в полі. Так чи інакше, а в мене є теорія. Хоча, підозрюю, я не перший на неї вийшов.

— І що ж це за теорія? — питає Корман.

— Про активного серійного убивцю в районі Лос-Анджелеса.

— Приголомшливо, — сухо відповідає він.

— Якщо конкретніше, це вбивця, що полює на дітей із групи ризику.