Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

викрадених дітей не заявляють, позаяк їхні рідні бояться розмовляти з владою. Навіть уявити не можу, який це кошмар — не йти в поліцію, бо тобі надто боязко.

Я вводжу дані до «Предоксу» й отримую фіолетову смугу, що розтягнулася на мапі міста, вказуючи на зони, де може працювати хижак. Таку ж мапу я б отримав, якби завантажив записи місць, звідки найчастіше дзвонять у Мексику й країни Центральної та Південної Америки.

Вирішую почати з точки, що розташована найближче до місця зникнення Крістофера, і просуватися назовні.

Рік тому бабуся Раяна Перкінза заявила до поліції про його зникнення. Хлопчик вийшов зі школи після занять у групі продовженого дня, але додому так і не повернувся.

У поліційному рапорті згадувалося, що його батько на волі й має певні проблеми з опікою. У пізнішому рапорті Кормана вка­зано, що на час викрадення батько перебував у окружній в’яз­ниці в Гендерсоні, штат Невада. Отже, в цій справі все не так просто.

Коли я заходжу до громадського центру, мене вітає приємна літня жіночка. Вона розкладає на столи розмальовки, чекаючи дітей.

— Вітаю, молодий чоловіче. Чим я можу вам допомогти?

— Добридень. Мене звуть Тео Крей. Я розслідую кілька випадків зникнення дітей.

Її обличчя враз робиться сумним.

— Мати рідна. Ви про Летроя?

— Летроя?

Я звіряюся зі своїми записами.

— Хто такий Летрой?

— Він зник три тижні тому. Я дзвонила додому, та ніхто не відповів. Коли звернулася до поліції, мені повідомили, що його матір заарештували. Але бабуся гадки не мала, куди подівся Летрой. Гадала, що його могли забрати соціальні служби.

Господи боже. Що за безлад.

— Взагалі-то я тут з приводу Раяна Перкінза.

— Раяна Перкінза?

Я показую знімок хлопчика. Його було зроблено з відстані, тому очі у Раяна червоні, а риси обличчя роздивитися важко.

— А, цей. Хіба він не поїхав зі своїм батьком?

— Схоже, що ні.

— Господи…

Вона кладе руку на серце.

— Стільки дітей приїздить і виїздить із району. Дуже складно за всіма прослідкувати.

Серйозно? Двоє зниклих безвісти в одній групі продовженого дня для неблагополучних сімей? Гадаю, своє дитя я б скоріше відправив на вулицю.

Тримай себе в руках, Тео. Це місце тому й існує, бо дітей з неблагополучних сімей життя кидає то туди, то сюди. І жіночка робить усе, що в її силах, забезпечуючи їх стабільним прихистком.

— Можете щось розповісти про цих двох хлопців? Вони були знайомі?

— О, ні. Летрой Едмундс пробув у нас не більше тижня. Талановите хлоп’я. Чудово малює. І страшенно ввічливий.

Вона підходить до шафки й відмикає її.

— Він лишив її в нас. Дивно. Це була його улюблена. Просив потримати її в себе. Здається, мати звикла продавати його речі.

Передає мені фігурку Залізної людини. Досить затерту. Я роблю декілька знімків і повертаю іграшку.

— Чи пам’ятаєте ви про Летроя ще щось? Його забирав хтось, окрім матері чи бабусі?

— Ні. Це відкрита програма, тож у нас немає такого контролю над дітьми, як у школах.

— А як щодо Раяна Перкінза?

— Не думаю. Я намагаюся стежити за малечею.

— Не сумніваюся. Дітям пощастило, що за ними наглядає така людина, як ви.

Я роздивляюсь яскраву кольорову кімнату, і очі спиняються на чорній стіні з малюнками. Підходжу ближче.

Здебільшого це невміло зображені супергерої. Багацько зелених Халків. Гігантські роботи і любовно намальовані коти та собаки. На деяких малюнках бачу ідеалізовані версії сімей, де всі тримаються за руки.

Один малюнок особливо вирізняється на тлі решти. Це чорна фігура з мішком з іграшками. Нагадує химерного Санта-Клауса. Нахиляюся, щоб краще роздивитися.

— О, то ви знайомі з роботами Летроя? — питає жіночка.

— Перепрошую?

— Це малюнок Летроя. Невеличка міська легенда, так би мовити.

— І що ж це за легенда?

— Про Іграшкового Майстра, який нібито їздить на великому «Кадилаку» й роздає хорошим хлопчикам та дівчаткам іграшки.

— Звучить мило.

— Так, справді. Але другий малюнок я лишити не дозволила.

— Чому?

— Він здався мені… неприємним. На ньому зображено, що Іграшковий Майстер робить із поганими хлопчиками та дівчатками.

Не знаю, скільки часу я простояв нерухомо. Очуняв лиш від її слів:

— З вами все добре?

Розділ 17. Сигнал

Заступниця директора Ґарвінської початкової школи веде мене коридором і киває на двері бібліотеки.

— У нас дуже гарна репетиторська програма. Навідуються діти з Каліфорнійського університету і допомагають місцевим школярам із домашніми завданнями.

— Це просто чудово, — відповідаю я, зиркаючи на бібліотеку і вдаючи цікавість. Діти сидять за столами, а вчитель зачитує їм уривок із книги.

Міс Доусон — приємна жінка, яка пишається своєю школою та її впливом на учнів із непростим минулим.

— Кажете, ваша донька навчається в четвертому класі? Міняти школу посеред року може бути складно, але ми часто маємо справу з подібними випадками. Вона швидко знайде нових друзів.

— Сподіваюсь. У Ґрейсі є певні вади. Та на поведінку вони не впливають.

Доусон киває, розуміючи, що я маю на увазі. Мовляв, у моєї уявної доньки труднощі з навчанням.

— Давайте я покажу вам наші перехідні програми. Ми допомагаємо дітям якнайшвидше звикнути до загального навчального плану.

Ми прямуємо черговим коридором, минаючи все нові й нові класи. Я зазираю у віконця, шукаючи малюнки, схожі на той, що побачив у групі продовженого дня.

Переважно вони так чи інакше пов’язані зі школою. Ніде більш не видно неформального мистецтва. Я сподівався, що школа, зосереджена на роботі з дітьми іммігрантів першого покоління й вадах проблемних учнів, може виявитися осередком нових зображень Іграшкового Майстра.

Шанси невисокі. Але мені не йде з голови, що Летрой, дитина, яка навіть не потрапила до списку Кормана, створював такі моторошні малюнки.

Якщо дітей викрадав не цілковитий незнайомець, це міг бути той, хто їх знав або ж взаємодіяв з ними перед викраденням. Вибір жертв підказує, що він дещо знав про їхні сімейні справи. Один зі способів про таке дізнатися — запитати особисто. Другий — дістатися до документів. Отже, він міг працювати в одній зі шкіл чи громадських служб, що піклуються про дітей.

Роздуми параноїка. Втім, Тед Банді працював на кризовій гарячій лінії з колишнім офіцером поліції, який описав його як добру і чуйну людину. За один вечір ця добра і чуйна людина напала на п’ятьох різних жінок, убивши двох із них.

У цьому шкільному окрузі вистачає монстрів, котрі полюють на школярів. Найстрашніше, що деякі вчителі, які розбещували учнів, мають багаторічну історію скарг. До одного з найбільш кричущих випадків причетний учитель, чиїми учнями були переважно діти нелегальних іммігрантів, надто налякані, щоби кудись звертатися.

Окрім великої кількості дітей, що потенційно перебувають у зоні ризику, в Ґарвіні є школа, куди ходив Летрой. Я хочу дізнатися, чи відомо про Іграшкового Майстра його однокласникам.

— А це наш клас успішних учнів, — каже Доусон. — Здається, місіс Вальдез повела їх на ігровий майданчик.

У глибині кімнати — стіна, вкрита малюнками. Надто далеко, щоб їх роздивитися.

— Можна глянути?

— О, звичайно.

Доусон притримує для мене двері. Я помічаю в її погляді нотку підозріливості.

— То як, ви кажете, називається ваша компанія, містере Ґрей?

— Я не казав. Працюю вдома. Я програмний аналітик.

Я не міг