Шевченко Т. Г. - Кобзар, Шевченко Т. Г.

роз­пи­тає?

Хто обійме, як я, йо­го?

Хто ду­шу по­ка­же?

Хто си­роті убо­го­му

Добре сло­во ска­же?»

Я так ду­ма­ла, ба­бу­сю,

І сер­це сміялось:

«Я си­ро­та: без ма­тері,

Без батька ос­та­лась,

І він один на всім світі,

Один ме­не лю­бить;

А по­чує, що я вби­лась,

То й се­бе по­гу­бить».

Так я ду­ма­ла, мо­ли­лась,

Ждала, виг­ля­да­ла.

Нема йо­го, не при­бу­де,-

Одна я ос­та­лась...»

Та й зап­ла­ка­ла. Чер­ни­ця,

Стоя ко­ло неї,

Зажурилась.

«Ба­бу­сенько!

Скажи мені, де я?»

«В Ле­бе­дині, моя пташ­ко,

Не вста­вай: ти хво­ра».

«В Ле­бе­дині! чи дав­но я?»

«Ба ні, по­зав­чо­ра».

«Позавчора?.. Стри­вай, стри­вай…

Пожар над во­дою…

Жид, бу­ди­нок, Май­данівка…95

Зовуть Га­лай­дою...»

«Галайдою Яре­мою

Себе на­зи­ває

Той, що привіз...»

«Де він, де він?

Тепер же я знаю!..»

«Через тиж­день обіцяв­ся

Прийти за то­бою».

«Через тиж­день! че­рез тиж­день!

Раю мій, по­кою!

Бабусенько, ми­ну­ла­ся

Лихая го­ди­на!

Той Га­лай­да - мій Яре­ма!..

По всій Ук­раїні

Його зна­ють. Я ба­чи­ла,

Як се­ла горіли;

Я ба­чи­ла - ка­ти-ля­хи

Трусилися, мліли,

Як хто ска­же про Га­лай­ду.

Знають во­ни, зна­ють,

Хто та­кий, і відкіля він,

І ко­го шу­кає!..

Мене шу­кав, ме­не най­шов,

Орел си­зок­ри­лий!

Прилітай же, мій со­ко­ле,

Мій го­лу­бе си­зий!

Ох, як ве­се­ло на світі,

Як ве­се­ло ста­ло!

Через тиж­день, ба­бу­сенько..

Ще три дні ос­та­лось.

Ох, як дов­го!..

«Загрібай, ма­мо, жар, жар,96

Буде тобі доч­ки жаль, жаль…»

Ох, як ве­се­ло на світі!

А тобі, ба­бу­сю,

Чи ве­се­ло?»

«Я то­бою,

Пташко, ве­се­лю­ся».

«А чом же ти не співаєш?»

«Я вже одспіва­ла...»

Задзвонили до ве­черні;

Оксана ос­та­лась,

А чер­ни­ця, по­мо­лив­шись,

В храм пош­кан­ди­ба­ла.

Через тиж­день в Ле­бе­дині

У церкві співа­ли:

Ісаія, ликуй!97 Вранці

Яре­му вінча­ли;

А вве­чері мій Яре­ма

(От хло­пець зви­чай­ний!),

Щоб не сер­дить ота­ма­на,

Покинув Ок­са­ну:

Ляхів кінча; з Залізня­ком

Весілля справ­ляє

В Уман­щині, на по­жа­рах.

Вона виг­ля­дає, -

Виг­ля­дає, чи не їде

З бо­яра­ми в гості -

Перевезти із келії

В ха­ту на по­мості.

 

Не жу­ри­ся, сподівай­ся

Та бо­гу мо­ли­ся.

А мені те­пер на Умань98

Треба по­ди­ви­тись.

 

ГОНТА В УМАНІ

Хвалилися гай­да­ма­ки,99

На Умань іду­чи:

«Будем дра­ти, па­не-бра­те,

З ки­тай­ки онучі».

 

Минають дні, ми­нає літо,

А Ук­раїна, знай, го­рить;

По се­лах голі пла­чуть діти -

Батьків не­має. Ше­лес­тить

Пожовкле лис­тя по діброві;

Гуляють хма­ри; сон­це спить;

Нігде не чуть людської мо­ви;

Звір тілько виє по се­лу,

Гризучи тру­пи. Не хо­ва­ли,

Вовків ля­ха­ми го­ду­ва­ли,

Аж по­ки снігом за­нес­ло

Огризки вовчі……

Не спи­ни­ла хур­то­ви­на

Пекельної ка­ри:

Ляхи мерз­ли, а ко­за­ки

Грілись на по­жарі.

Встала й вес­на, чор­ну зем­лю

Сонну роз­бу­ди­ла,

Уквітчала її ряс­том,

Барвінком ук­ри­ла;

І на полі жай­во­ро­нок,

Соловейко в гаї

Землю, уб­ра­ну вес­ною,

Вранці зустріча­ють…

Рай, та й годі! А для ко­го?

Для лю­дей. А лю­де?

Не хо­тять на йо­го й гля­нуть,

А гля­нуть - огу­дять.

Треба кров՚ю до­мальовать,

Освітить по­жа­ром;

Сонця ма­ло, ряс­ту ма­ло,

І ба­га­то хма­ри.

Пекла ма­ло!.. Лю­де, лю­де!

Коли-то з вас бу­де

Того доб­ра, що маєте?

Чудні, чудні лю­де!

 

Не спи­ни­ла вес­на крові,

Ні злості людської.

Тяжко гля­нуть: а зга­даєм -

Так бу­ло і в Трої.

Так і бу­де.

Гайдамаки

Гуляють, ка­ра­ють;

Де проїдуть - зем­ля го­рить,

Кров՚ю підпли­ває.

Придбав Мак­сим собі си­на

На всю Ук­раїну.

Хоч не рідний син Яре­ма,

А щи­ра ди­ти­на.

Максим ріже, а Яре­ма

Не ріже - лю­тує:

З но­жем в ру­ках, на по­жа­рах

І днює й но­чує.

Не ми­лує, не ми­нає

Нігде ні од­но­го:

За ти­та­ря ля­хам пла­тить,

За батька свя­то­го,

За Ок­са­ну… та й зомліє,

Згадавши Ок­са­ну.

А Залізняк: «Гу­ляй, си­ну,

Поки до­ля вста­не!

Погуляєм!»

Погуляли

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ля­хи тру­пом.

 

Як та хма­ра, гай­да­ма­ки

Умань обс­ту­пи­ли

Опівночі; до схід сон­ця

Умань за­то­пи­ли;

Затопили, зак­ри­ча­ли:

«Карай ля­ха зно­ву!»

Покотились по ба­за­ру

Кінні na­ro­do­wi;100

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Гвалт і га­лас. На ба­зарі,

Як по­се­ред мо­ря

Кровавого, стоїть Гонта

З Мак­си­мом зав­зя­тим.

Кричать уд­вох: «Доб­ре, діти!

Отак їх, прок­ля­тих!»

Аж ось ве­дуть гай­да­ма­ки

Ксьондза-єзуїта

І двох хлопців. «Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш - заріж і їх:

Вони ка­то­ли­ки.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки не­ве­ликі,

Заріж і їх, бо ви­рос­туть,

То те­бе заріжуть...»

«Убийте пса! а со­ба­чат

Своєю заріжу.

Клич гро­ма­ду. Приз­на­вай­тесь,

Що ви ка­то­ли­ки!»

«Католики… бо нас ма­ти...»

«Боже мій ве­ли­кий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»

Зібралась гро­ма­да.

«Мої діти ка­то­ли­ки…

Щоб не бу­ло зра­ди,

Щоб не бу­ло по­го­во­ру,

Панове гро­ма­до!

Я при­ся­гав, брав свя­че­ний

Різать ка­то­ли­ка.

Сини мої, си­ни мої!

Чом ви не ве­ликі?

Чом ви ля­ха не ріже­те?..»

«Будем різать, та­ту!»

«Не бу­де­те! не бу­де­те!

Будь прок­ля­та ма­ти,

Та прок­ля­та ка­то­лич­ка,

Що вас по­ро­ди­ла!

Чом во­на вас до схід сон­ця

Була не вто­пи­ла?

Менше б гріха: ви б умер­ли

Не ка­то­ли­ка­ми;

А сьогодні, си­ни мої,

Горе мені з ва­ми!

Поцілуйте ме­не, діти,

Бо не я вби­ваю,

А при­ся­га». Мах­нув но­жем -

І дітей не­має!101

Попадали зарізані.

«Тату! - белько­та­ли,-

Тату, та­ту… ми не ля­хи!

Ми...» - та й за­мов­ча­ли.

«Поховать хіба?»

«Не тре­ба!

Вони ка­то­ли­ки.

Сини мої, си­ни мої!

Чом ви не ве­ликі?

Чом во­ро­га не різа­ли?

Чом матір не вби­ли,

Ту прок­ля­ту ка­то­лич­ку,

Що вас по­ро­ди­ла?..

Ходім, бра­те!»

Взяв Мак­си­ма,

Пішли вздовж ба­за­ру

І обид­ва зак­ри­ча­ли:

«Кари ля­хам, ка­ри!»

І ка­ра­ли: страш­но, страш­но

Умань за­па­ла­ла.

Ні в бу­дин­ку, ні в костьолі,

Нігде не ос­та­лось,

Всі по­ляг­ли. То­го ли­ха

Не бу­ло ніко­ли,

Що в Умані ро­би­ло­ся.

Базиліан102 шко­лу,

Де учи­лись Гонти діти,

Сам Гонта руй­нує:

«Ти поїла моїх діток! -

Гукає, лю­тує.-

Ти поїла не­ве­ли­ких,

Добру не нав­чи­ла!..

Валіть стіни!»

Гайдамаки

Стіни роз­ва­ли­ли,-

Розвалили, об каміння

Ксьондзів роз­би­ва­ли,

А шко­лярів у кри­ниці

Живих по­хо­ва­ли.

До са­мої ночі ляхів мор­ду­ва­ли;

Душі не ос­та­лось. А Гонта кри­чить:

«Де ви, лю­доїди? де ви по­хо­ва­лись?

З՚їли моїх діток,- тяж­ко мені жить!

Тяжко мені пла­кать! ні з ким го­во­рить!

Сини мої любі, мої чор­ноб­рові!

Де ви по­хо­ва­лись? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хо­четься пить,

Хочеться ди­ви­тись, як во­на чорніє,

Хочеться на­пи­тись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?.. Тяж­ко мені жить!

Тяжко мені пла­кать! Пра­веднії зорі!

Сховайтесь за хма­ру: я вас не зай­мав,

Я дітей зарізав!.. Го­ре мені, го­ре!

Де я при­хи­лю­ся?»

Так Гонта кри­чав,

По