Шевченко Т. Г. - Кобзар, Шевченко Т. Г.

Умані бігав. А се­ред ба­за­ру,

В крові, гай­да­ма­ки ста­ви­ли сто­ли;

Де що за­по­па­ли, стра­ви на­нес­ли

І сіли ве­че­рять. Ос­тат­няя ка­ра,

Остатня ве­че­ря!

«Гу­ляй­те, си­ни!

Пийте, по­ки п՚ється, бий­те, по­ки б՚ється! -

Залізняк гу­кає, - Ану, навісний,

Ушквар нам що-не­будь, не­хай зем­ля гнеться,

Нехай по­гу­ля­ють мої ко­за­ки!»

І коб­зар ушк­ва­рив:

 

«А мій батько оран­дар,

Чо­бо­тар;

Моя ма­ти пря­ха

Та сва­ха;

Брати мої, со­ко­ли,

Привели

І ко­ро­ву із дібро­ви,

І на­мис­та на­нес­ли.

А я собі Хрис­тя

В на­мисті,

А на лиштві лис­тя

Та лис­тя,

І чо­бо­ти, і підко­ви.

Вийду вранці до ко­ро­ви,

Я ко­ро­ву на­пою,

Подою,

З па­руб­ка­ми пос­тою,

Постою».

 

«Ой гоп по ве­чері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, ста­ра, не жу­рись

Та до ме­не при­гор­нись!»

 

Всі гу­ля­ють. А де ж Гонта?

Чом він не гу­ляє?

Чому не п՚є з ко­за­ка­ми?

Чому не співає?

Нема йо­го; те­пер йо­му,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто та­кий

У чорній ки­реї

Через ба­зар пе­ре­хо­дить?

Став; роз­ри­ва ку­пу

Ляхів мерт­вих: шу­ка ко­гось.

Нагнувся, два тру­пи

Невеликих взяв на плечі

І, по­зад ба­за­ру,

Через мерт­вих пе­рес­ту­па,

Криється в по­жарі

За костьолом. Хто ж це та­кий?

Гонта, го­рем би­тий,

Несе дітей по­хо­ва­ти,

Землею нак­ри­ти,

Щоб ко­зацьке ма­ле тіло

Собаки не їли.

І тем­ни­ми ули­ця­ми,

Де мен­ше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не ба­чив,

Де він синів по­хо­ває

І як Гонта пла­че.

Виніс в по­ле, геть од шля­ху,

Свячений вий­має

І свя­че­ним ко­па яму.

А Умань па­лає,

Світить Гонті до ро­бо­ти

І на дітей світить.

Неначе сплять одяг­нені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби кра­де

Або скарб хо­ває?

Аж тру­ситься. Із Умані

Де-де чуть - гу­ка­ють

Товариші-гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам ха­ту се­ред сте­пу

Глибоку бу­дує.

Та й збу­ду­вав. Бе­ре синів,

Кладе в тем­ну ха­ту

Й не ди­виться, ніби чує:

«Ми не ля­хи, та­ту!»

Поклав обох; із ки­шені

Китайку вий­має;

Поцілував мерт­вих в очі,

Хрестить, нак­ри­ває

Червоною ки­тай­кою

Голови ко­зачі.

Розкрив, ще раз по­ди­вив­ся…

Тяжко-важко пла­че:

«Сини мої, си­ни мої!

На ту Ук­раїну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї ги­ну.

А хто ме­не по­хо­ває?

На чу­жо­му полі

Хто зап­ла­че на­до мною?

Доле моя, до­ле!

Доле моя не­щас­ли­ва!

Що ти на­ро­би­ла?

Нащо мені дітей да­ла?

Чом ме­не не вби­ла?

Нехай во­ни б по­хо­ва­ли,

А то я хо­ваю».

Поцілував, пе­рех­рес­тив,

Покрив, за­си­пає:

«Спочивайте, си­ни мої,

В гли­бокій оселі!

Сука ма­ти не прид­ба­ла

Нової пос­телі.

Без ва­сильків і без ру­ти

Спочивайте, діти,

Та бла­гай­те, просіть бо­га,

Нехай на сім світі

Мене за вас по­ка­рає,

За гріх сей ве­ли­кий.

Просіть, си­ни! я про­щаю,

Що ви ка­то­ли­ки».

Зрівняв зем­лю, пок­рив дер­ном,

Щоб ніхто не ба­чив,

Де по­ляг­ли Гонти діти,

Голови ко­зачі.

«Спочивайте, виг­ля­дай­те,

Я швид­ко при­бу­ду.

Укоротив я вам віку,

І мені те бу­де.

І ме­не вб՚ють… ко­ли б швид­ше!

Та хто по­хо­ває?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще раз по­гу­ляю!..»

 

Пішов Гонта по­хи­лив­шись;

Іде, спо­тик­неться.

Пожар світить; Гонта гля­не,

Гляне - усміхнеться.

Страшно, страш­но усміхав­ся,

На степ ог­ля­дав­ся.

Утер очі… тілько мріє

В ди­му, та й схо­вав­ся.

 

ЕПІЛОГ

 

 

Давно те ми­ну­ло, як, ма­ла ди­ти­на,

Сирота в ряд­нині, я ко­лись блу­кав

Без сви­ти, без хліба по тій Ук­раїні,

Де Залізняк, Гонта з свя­че­ним гу­ляв.

Давно те ми­ну­ло, як ти­ми шля­ха­ми,

Де йшли гай­да­ма­ки,- ма­ли­ми но­га­ми

Ходив я, та пла­кав, та лю­дей шу­кав,

Щоб доб­ру нав­чи­ли. Я те­пер зга­дав,

Згадав, та й жаль ста­ло, що ли­хо ми­ну­ло.

Молодеє ли­хо! як­би ти вер­ну­лось,

Проміняв би до­лю, що маю те­пер.

Згадаю те ли­хо, сте­пи ті безк­раї,

І батька, і діда ста­ро­го зга­даю…

Дідусь ще гу­ляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, зак­рив­ши мінею,103

По чарці з сусідом ви­пив­ши тієї,

Батько діда про­сить, щоб той роз­ка­зав

Про Коліївщи­ну, як ко­лись бу­ва­ло,

Як Залізняк, Гонта ляхів по­ка­рав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А сло­во за сло­вом сміялось, ли­лось:

Як ля­хи ко­на­ли, як Сміла горіла.

Сусіди од стра­ху, од жа­лю німіли.

І мені, ма­ло­му, не раз до­ве­лось

За ти­та­ря пла­кать. І ніхто не ба­чив,

Що ма­ла ди­ти­на у ку­точ­ку пла­че.

Спасибі, діду­сю, що ти за­хо­вав

В го­лові столітній ту сла­ву ко­за­чу:

Я її ону­кам те­пер роз­ка­зав.

 

Вибачайте, лю­де добрі,

Що ко­зацьку сла­ву

Так нав­ман­ня роз­ка­зую,

Без книж­ної спра­ви.

Так дід ко­лись роз­ка­зу­вав,

Нехай здо­ров бу­де!

А я за ним. Не знав ста­рий,

Що письменні лю­де

Тії речі про­чи­та­ють.

Вибачай, діду­сю,-

Нехай ла­ють; а я по­ки

До своїх вер­ну­ся

Та до­ве­ду вже до краю,

Доведу - спо­чи­ну

Та хоч крізь сон по­див­лю­ся

На ту Ук­раїну,

Де хо­ди­ли гай­да­ма­ки

З свя­ти­ми но­жа­ми,-

На ті шля­хи, що я міряв

Ма­ли­ми но­га­ми.

 

Погуляли гай­да­ма­ки,

Добре по­гу­ля­ли:

Трохи не рік шля­хетською

Кров՚ю на­пу­ва­ли

Україну, та й за­мовк­ли -

Ножі по­щер­би­ли.

Нема Гонти;104 не­ма йо­му

Хреста, ні мо­ги­ли.

Буйні вітри роз­ма­ха­ли

Попіл гай­да­ма­ки,

І ніко­му по­мо­ли­тись,

Нікому зап­ла­кать.

Один тілько брат наз­ва­ний

Оставсь на всім світі,

Та й той - по­чув, що так страш­но

Пекельнії діти

Його бра­та за­му­чи­ли,

Залізняк зап­ла­кав

Вперше зро­ду; сльози не втер,

Умер не­бо­ра­ка.

Нудьга йо­го за­да­ви­ла

На чу­жо­му полі,

В чу­жу зем­лю по­ло­жи­ла:

Така йо­го до­ля!

Сумно-сумно гай­да­ма­ки

Залізную си­лу

Поховали; на­си­па­ли

Високу мо­ги­лу;

Заплакали, розійшли­ся,

Відкіля взя­ли­ся.

 

Один тілько мій Яре­ма

На кий по­хи­лив­ся,

Стояв дов­го. «Спо­чинь, батьку,

На чу­жо­му полі,

Бо на своїм не­ма місця,

Нема місця волі…

Спи, ко­за­че, ду­ша щи­ра!

Хто-небудь зга­дає».

 

Пішов сте­пом сіро­ма­ха,

Сльози ути­рає.

Довго, дов­го ог­ля­дав­ся,

Та й не вид­ко ста­ло.

Одна чор­на се­ред сте­пу

Могила ос­та­лась.

 

Посіяли гай­да­ма­ки

В Ук­раїні жи­то,

Та не во­ни йо­го жа­ли.

Що му­сим ро­би­ти?

Нема прав­ди, не ви­рос­ла;

Кривда по­ви­ває…

Розійшлися гай­да­ма­ки,

Куди який знає:

Хто до­до­му, хто в дібро­ву,

З но­жем у ха­ляві,

Жидів кінчать. Та­ка й досі

Осталася сла­ва.105

А тим ча­сом ста­ро­дав­ню

Січ роз­руй­ну­ва­ли:

Хто на Ку­бань, хто за Ду­най,

Тілько і ос­та­лись,

Що по­ро­ги се­ред сте­пу.

Ревуть за­ви­ва­ють:

«Поховали дітей на­ших

І нас роз­ри­ва­ють».

Ревуть собі й ревіти­муть -

Їх лю­де ми­ну­ли;

А Ук­раїна навіки,

Навіки зас­ну­ла.

 

З то­го ча­су в Ук­раїні

Жито зе­леніє;

Не чуть пла­чу, ні гар­ма­ти,

Тілько вітер віє,

Нагинає вер­би в гаї,

А тир­су на полі.

Все за­мовк­ло. Не­хай мов­чить:

Така бо­жа во­ля.

 

Тілько ча­сом уве­чері