Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

В бентежнім тихім співі наготи, Що не порвавсь ніде від зойку хоті, — Пекучий спомин радощів кохання І материнських мук передчуття. Понад зітханням сонячного лона І мовкнучими дзвонами грудей — Знадливий жест жіночої руки — Мелодія чекання і покори. Чудується з того розпусний бог, Що святість матері й красу коханки Незмога ні звести, ні розвести. Приймає він навіки образ мужа, Свою холодну вічність віддає, Щоб доступити мудрості зачаття.

1967

КОХАННЯ У надвечір'ї — золоте вікно, Сумує в ньому дівчина ласкаво. Пливе печаль і лагідне проміння Крізь оболоки сивого бузку. У тому світлі швидко, мов лилик, На мент з'являється хлоп'яча постать. Дівча бере хустину шалінову, На плечі накидає тремтячи. В саду так тихо, ніби там хтось є. — Це ти?             — Це я. —                           І пролітає ніч, Не встигли й розминутися слова. Дивується хлопчина і жаліє, Що на тонкому пагоні антени Защебетала зірка світанкова!

1967

ЛОША Поволечки ступають сиві коні, У возі похоронному йдучи. Господар начесав на очі гриви, Щоб шлях на цвинтар не запам'ятавсь. Але вони крізь гриви трошки бачать, Вдають сліпих, щоб не смутить людей. Ця доброта не глагоїть печалі, Ця мудрість не розвіює скорбот. А біля воза бігає лошатко, То смикає люцерну з-під труни, То забігає посмоктати дійку, То заірже, то вибриком піде, — І дзенькає під копитом лошати Чиясь повеселіла вже сльоза.

1967

ВІРНІСТЬ Коли вона сиділа на порозі І годувала немовля своє, Із-за причілка голубої хати Русявий місяць вийшов, як легінь. Перед його невинно-хтивим оком Вона долонею прикрила грудь. Тоді він кинув золоту крисаню Під ноги їй, а сам у лісі зник. Вона дитину занесла в оселю, Поклала спати й вибігла надвір Підняти парубоцький подарунок. Але крисані наче й не було… А чоловік, що надійшов з роботи, Поцілував дружину у сльозу.

1967

НЕТЕРПЕЛИВІСТЬ Хотів пастух почути голос Бога В палаючім кущі і запалив Маленький корч сухого ялівцю, І полум'я рвонулось, як з гранати, І жерепові нетрі зайнялись, І стало страшно тому пастухові, Що погорять малі пташата в гніздах, Нездатні ще втікати із вогню. Він кинувся гасити ялівець, Але було вже пізно. Все згоріло. А Бог мовчав, бо іншого любив. Не дочекавшись об'яву любові, Спалили ви, прокляті лжепророки, З нетерпеливості мільйони крил!