Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Ну, якщо благовірна нам дзвонила, то це не вона. Залишається коханка.

— Уже тепло. Мужчина вирішив заразом і машину, і коханку підзаправити. Як звали його і машину, ми вже фактично знаємо. Залишається встановити — як звали його подругу. І одразу перевірити алібі зрадженого чоловіка.

— І як ви все це собі уявляєте, товаришу підполковник? Ніч, байрак, мертва тиша. Зраджений чоловік, чіпляючись рогами за густу рослинність, підповзає до машини, де розважаються двоє закоханих. Відкриває бензобак, але вони нічого не чують і не бачать… далі що? Далі він робить смолоскип із підручних матеріалів, підпалює його сірничком чи запальничкою, встромляє у бензобак. А він, до речі, повний! Вибух, багаття, сморід… а зловмисник — неушкоджений, не подряпаний і навіть не підсмалений — біжить додому робити собі алібі. Щось вона купи не держиться, ваша версія.

— По-перше, це твоя версія. А по-друге, ти ще скажи, що він їх підірвав.

— І скажу!

— Прикуси язика, Сирота. Забув, що після вибухів у московському метро вся піротехніка проходить через кадебе? Давно з Конторою справи не мав?

— Так нечесно, товаришу підполковник. То мене за політ фантазії лаєте, то самі київських закоханих до московського метро приліпили. Нічого ж спільного!

— Це з твоєї точки зору нічого спільного, а конторські так тобі горбатого до стіни приліплять, що й комар не пролетить.

Від автора:

Вибухи в московському метро в ті роки добряче струсонули не лише правоохоронні органи, а й всю радянську громадськість. Спадкоємці «залізного Фелікса» вимушені були дозволити оприлюднити певну частину інформації у пресі.

Звичайно, до історії на старому київському цвинтарі московські підривники не мали ніякого відношення.

Виявилося, що саморобні бомби великої потужності і досить дотепної конструкції виготовили і встановили вірменські націоналісти-підпільники. За їхнім твердженням, в такий жорстокий спосіб вони намагалися привернути увагу світу до проблеми Нагірного Карабаху (нагадаю, це було задовго до збройного конфлікту на цих теренах), а також до необхідності повернути вірменам священну гору Арарат. Матеріали судового процесу над терористами так ніколи і не були опубліковані, а їх самих поспіхом розстріляли.

Олекса Сирота:

Я розумів, що версія про вибух світить мені як мінімум погіршенням і без того паскудних стосунків з конторськими. Проте, я не поспішав від неї відмовлятися. Саме це я і сказав Старому, додавши, що радянська людина найталановитіша у світі, і як їй підіпре, то вона таку бомбу винайде, що ніяке цееру не зрівняється.

— Ти з радянського народу не глузуй, Сирота, — пригасив мій ентузіазм Старий. — Він у нас, звичайно, талановитий. Особливо на предмет щось вкрасти. Але поки що прості радянські люди у місті Києві намагалися підірвати лише одну людину — директора гастроному. Та й то з особистих порахунків. Той же самий піротехнік у провінції свою тещу в повітря висадив. На тому й погорів. І ніяких особливих відкриттів у його бомбах не було. Найпростіший механізм — вибухівка у посилці. Розкрив, пружина розпрямилася, вирвала запобіжник — і «фізкульт-привіт!» До речі, замість директора гастроному на той світ відправилися п’яні вантажники. Вирішили потай глянути, що такого цікавого їхній начальник одержав. Глянули.

— Добре, домовилися. Наш народ дурний, тупий і безталанний. Я подумаю.

— От і думай. А я піду до себе. До речі, нещасна ти людина, Сирота, якщо не можеш розслабитися. Звідки ти взяв, що до закоханої парочки не можна непомітно підкрастися? В твоєму віці брав я одну банду на Трухановому острові. Вони вистежували тих, хто там любощами займався, підкрадалися і крали їхні речі, аж до білизни включно. І ніхто з потерпілих цього не помітив! Не до того було. Так це на природі діялося. А до машини підповзти — раз плюнути. Особливо, якщо пічка шумить.

— Яка пічка, товаришу підполковник? Що у нас надворі?

— Надворі у нас травень, а щодо пічки… мені доповідали, що ти колись одну баришню в січні місяці на лавці у Піонерському парку петрушив. В заметіль, між іншим. Так не всі ж у нас такі гарячі. Мені, наприклад, щоб захотіли, вже потрібні тепличні умови. А потім, ночі цього року і в травні холодні.

— По-перше, товаришу підполковник, баришню петрушив не я. По-друге, то було не в січні і не в заметіль. А по-третє, я точно пам’ятаю, що поблизу нікого не було. А щодо пічки… то є хороший анекдот на цю тему. Про повію, яка кричить грубнику в борделі: «Ти як топиш, швицер?..»

— Знаю-знаю. Мені його ще до війни у першому класі розказали. Клієнт на ній посковзнувся і щось там зламав. І взагалі, Сирота, раз ти починаєш мені розповідати старі дурні анекдоти, тобі більше нема чого сказати. Візьми краще подзвони експертам і поцікався, чи може автомобільна пічка у «Москвичі» так закоротити, щоб сталася пожежа з вибухом.

У цей час мене врятував телефон, бо задзвонив. Трубку