Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Ну, показуйте, де і кого тут Господь прибрав?

— А це, товаришу капітан, пройти треба, бо туди навіть катафалки не доїжджають. Домовини на руках носять. Ходімте, покажу.

— Далеко це?

— Аж під самим проспектом — з того боку цвинтаря.

— Тю! Ти нас туди не міг викликати? Ми б як люди під’їхали. А так, відчуваю, через кущі доведеться дертися.

— Вибачайте, товариші, але трохи теє… перенервував. Не кожен день таке навіть на цвинтарі побачиш.

— Глянемо! Ну, веди і розказуй по дорозі — що й до чого.

— Отам у нас, де старі ділянки закінчуються, є такий глухий байрак. А між байраком і проспектом кілька мазанок притулилося. Там кладовищенські пенсіонери живуть, колишні сторожі. І от один з них тримає кіз. Штук десять. Такий собі додаточок до пенсії — молоко сухотникам у диспансер носить. І оцей козопас пришкандибав зранку до цвинтарної контори і каже: «Викликайте міліцію, бо з ночі у байраці щось сильно горіло і сморід недобрий». Ну, в конторі від нього спочатку відмахнулися, мовляв, не мороч, діду, голову зайнятим людям, але тут я зайшов.

— В гості чи по службі?

— Та по службі, звичайно. Сигнали були від родичів похованих. То квіти зникають — не встигнеш покласти, то по надгробкам хтось топчеться, то взагалі, як стемніє, якісь тіні кущами лазять.

— І що ж там лазить?

— Не встиг встановити, бо пішов за тим козопасом до байраку. А там і справді таке робиться, що я бігом назад, в контору, аби вас викликати.

Коли ми спустилися на дно байрака, то спочатку побачили якусь темну масу, що відгонила бензином, горілою фарбою і ще одним специфічним запахом, який нам теж не сподобався. При безпосередньому наближенні темна маса виявилася спаленим легковим автомобілем «Москвич», в якому перебували обвуглені останки двох людей. Потім встановили, що це чоловік і жінка.

Місце було ідеальним. Від мальовничої галявинки, посеред якої стояв «Москвич», по дну урвища йшла добре втрамбована колія — аж до самого проспекту. Судячи із рештків старих кострищ та битого скла, не одна втаємничена компанія смажила тут шашлики, відзначала малі та великі дати. В’їзд з боку проспекту маскували великі кущі шипшини — затишно, зручно, на краю урвища хрести похилилися. В самий раз посидіти, випити, про скороминущість життя поміркувати. І — вйо додому! А от ці двоє, що в «Москвичі», додому втраплять у закритих домовинах. Та й то ненадовго.

Разом з експертами під’їхав на наш виклик і Старий. Уважно оглянув людські та автомобільні останки і задумливо сказав:

— Розповідала мені мама, що колись, ще до революції, серед київської молоді мода така була — на цьому цвинтарі на себе руки накладати. Але царя давно немає і тої моди теж. Потім, коли я в госпіталі на обстеженні лежав, мені випадково журнальчик втрапив із фотографіями — в’єтнамські монахи самі себе спалюють. Але у нас не В’єтнам. Ні, Олексо, б’юсь об заклад на доплату за звання, що тут самогубством і не пахне.

— А чому, товаришу підполковник? На мою думку, кожне самогубство — то результат шизофренії, а психи такого напридумують, що нормальному повік в голову не стрельне.

— Бачиш, Сирота, радянський шизофреник справді може покінчити з собою в будь-який спосіб. Але щоб при цьому ще й власну машину спалити?.. Ні, не такий він вже й божевільний. Дуже тяжко людям оті «колеса» дістаються, аби їх з димом пускати. Ні, порушуй справу про вбивство.

— А може, нещасний випадок?

— А може, їх метеоритом?.. Сирота, я тобі сказав: порушуй справу, а версії залиш для розпрацювання.

— То може, спочатку встановимо, кому машина належала?

— Ну от експерти додряпаються до номерів — і будемо знати. Хоча — таке у мене враження, що заяви про зникнення оцих обох уже чекають на нас в Управі.

— Звідки така впевненість, товаришу підполковник?

— Інтуїція…

— Хто б сперечався. Я не буду.

Я й справді не збирався дискутувати зі Старим, бо не раз був свідком, як інтуїція рятувала не тільки самого Старого, а й всю нашу Управу.

Трупи запакували у целофанові мішки і повезли в морг на Оранжерейну, а технарі почали бідкатися, що доведеться вирубувати кущі і спилювати кільканадцять дерев. Бо легкова машина ще просковзне крізь зарості, а от автокран і машина з платформою, на якій належало вивезти рештки «Москвича», сюди, звичайно, не продеруться. А потім ще землю доведеться перетрушувати. Якщо, звичайно, необхідність така буде.

По дорозі в Управу я за звичкою розмірковував, кого ж це така страшна смерть забрала. Якщо машина приватна, то це люди серйозні, не пацанва. А якщо службова, то теж можуть бути варіанти. Версія третя — машину могли вкрасти. Одне слово — роботи вистачить.

Не встигли ми розійтися по кабінетам, як подзвонили експерти. Вони, виявляється, не тільки реєстраційні номери відчистили, а й заводські на двигуні.

Старий одразу поцікавився:

— Можете сказати, скільки часу приблизно машина горіла? Що я маю на увазі? Чи був у неї бензобак повний, чи ні. Кажете, повний? Спасибі.

І вже до мене:

— Сирота, зранку, тільки-но ви поїхали на виклик, черговому одна жіночка подзвонила. У неї вчора ввечері чоловік поїхав на заправку приватним «Москвичем» і зник. Таке