Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Пережив Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва і Андропова. Був останнім радянським міністром оборони, котрий помер «при виконанні». Наступників Устинова — маршалів Соколова і Язова виперли з армїі з ганьбою.

Олекса Сирота:

Я хотів сказати прокурорському придурку кілька щирих слів, але вирішив не розмінюватися. Натомість наказав:

— Зробимо так — нехай хлопці з райвідділу відволікають його увагу перебіжками, а наша група обійде будинок, виб’є двері квартири і спробує скрутити цього ударника комуністичної праці. У крайньому випадку будемо стріляти на ураження.

Прокурор замахав руками:

— Тільки в крайньому випадку! І згідно з інструкцією: попередження голосом, постріл вгору, а вже потім на ураження. Бо я вас…

Що саме «він нас…» ми не почули, бо вже бігли до будинку. Нам акомпанували нові постріли, зойки поранених і плач дівчаток, якими прикривався вбивця.

Пощастило — доки бігли до під’їзду, не зачепило нікого. Ми вже налаштовувалися вибивати двері, коли ззаду раптом залунав знайомий голос:

— Хвилиночку! Мушу вас поінформувати: справа вже на особистому контролі товариша Щербицького. Ви можете трохи зачекати? Бо зараз під’їде ваш міністр і заступник генпрокурора.

— А чому не сам генеральний?

— Відпочиває у Трускавці. Але його вже повідомили.

— Ну і ікс з ними, з начальниками! Хлопці — вперед!

Ми з колегою так вдарили в стандартні двері квартири, що рознесли їх вщент. Як на біду, я перечепився за трупи у передпокої, а от мій товариш перескочив через них і першим вбіг у кімнату. Зі сходів, заховавшись за одвірок, прокурор репетував своє — щодо попередження голосом. І мій колега його послухав.

Ні на які попередження і упередження вже не було часу. Звірюга стояв посеред кімнати, навівши на нас стволи «тулки», але мій товариш, чесний служака, крикнув: «Кидай зброю!», а сам механічно підняв свій пістолет догори. Вбивця всадив йому заряд картечі в живіт, а другим пострілом зніс голову.

Я не став принижуватися до церемоній. Випустив у виродка всю обойму. Потім жбурнув свій пістолет у голову прокурору, який намагався щось там говорити, і закричав:

— Заберіть це лайно звідси, бо я його зараз придушу!

Як не дивно, мені все це обійшлося. Кількість трупів і поранених переважила заслуги вбивці перед Соціалістичною Батьківщиною. Мене навіть не примусили писати пояснення.

А колегу поховали у закритій труні. Прийшли всі з Управи, хто був вільний від служби, і навіть наш міністр. Над могилою говорив замполіт, як завжди довго, не до ладу і по-дурному. Щоб відволіктись, я відійшов на кілька кроків і почав розглядати мальовничі околиці старого Києва, серед яких розташувалося таке ж старе кладовище. І тут хтось смиконув мене за рукав. Я озирнувся: переді мною стояла віддалена подоба людини. Судячи зі стійкого запаху — всю кров в її організмі давно замінив алкоголь. На соціальний статус істоти вказувала лопата, котра водночас правила за ціпок. Картину доповнювало старе пальто, що правило, вочевидь, і за ковдру, і за скатертину — залежно від ситуації. Одно слово — типовий київський гробокопач. Ще троє таких самих, як він, у брудних комбінезонах, пошитих із латок, переминалися з ноги на ногу трохи віддалік.

Той, що з лопатою, вимовив через силу:

— Чуєш, ти! Хто у вас за головного? Справа є.

— Які такі з вами можуть бути справи?

— Додати треба. Так положено. Бо хлопці можуть зі слабкого здоров’я труну ненароком упустити. Сам знаєш…

— Скільки додати?

— По «лисому» на брата, — пояснив посол недоброї волі. Я одразу збагнув, що «лисий» — це Ленін на червінці. На щастя, крім мене ніхто не звернув увагу на домагання цвинтарних п’янюг.

Тому я сказав тихенько:

— Домовились. Але відійдемо.

Я відгорнув увесь квартет за високу гранітну плиту, яка стирчала над старою могилою. На камені була викарбувана кокетлива епітафія: «Софія заспокоїлась». Поряд на когось чекала свіжа яма. Напевне, хтось із нащадків цієї Софії зібрався нарешті розділити її спокій. Я без коментарів щосили врізав нахабі під дих. Він квакнув і зігнувся навпіл.

— Один «лисий», — прокоментував я. Потім ударом коліна в щелепу повернув цвинтарного здирника до вертикальної позиції. Щось посипалося на землю. Здається, зуби.

— Другий «лисий», — пояснив я. І знову затопив кулака межи полами бруднющого пальта.

— А це третій! І четвертий! Розрахунок закінчено! — і зламав об хребет мародера держак лопати. Потім скинув його у свіжу яму зі словами: «Полеж!»

Решта троє, виявляється, за ці кільканадцять секунд повністю витверезіли. Це ж треба!

— Поховаєте мого друга як належить! Інакше я вас усіх отут живцем закопаю. Як собак!

Після похорону високе начальство обачливо залишило нас самих в орендованій їдальні. Ми впилися мовчки і страшно.

А ще через кілька днів мені знову довелося оглядати вищезгадані мальовничі околиці старого Київського цвинтаря, на якому упокоївся наш нещасний колега. Щоправда, цього разу мене привів сюди виключно службовий обов’язок. Бо біля контори терпляче тупцявся місцевий дільничний, котрий викликав нашу групу