Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Ця розмова відбувалася за майже ідеальних обставин. Я «закосив» під лікарняний, а Олекса Сирота нарешті вибрався у відпустку, і тому навіть не підходив до телефону. Замість нього трубку брала мама і пояснювала, що синок кудись поїхав відпочивати, а куди саме — так і не сказав. Мовляв, приїде, то листівочку пришле. Звичайно, Олекса нікуди не збирався їхати, оскільки відпустка вийшла незапланована. Під час розслідування чергового злочину він, за власним, виразом, знову наступив на гніздо шершнів і начальство терміново спровадило його подалі від Управи, доки все заспокоїться. Що поробиш, таке було життя у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Олекси Сироти.

Олекса Сирота:

Тобі ніколи не доводилося читати таку геніальну дитячу лічилочку: «От дуба до дуба, от сруба до сруба, от палки до палки скачи по считалке…»? Була у мене одна справа з абсолютно аналогічним сюжетом. Тільки скакав я не від дуба до дуба і не від зрубу до зрубу, а від одного небіжчика до наступного. І що характерно — причини смерті, даруй за каламбур, були нехарактерні. Хоча ні, брешу. Перша смерть, з якої все почалося, була стовідсотково типова, можна сказати, навіть взірцево-показова загибель радянського мента, який завжди чітко дотримувався законів, інструкцій і розпоряджень. І саме через цю свою рису характеру пропав ні за цапову душу.

Того дня ми чергували по місту. Субота, як зараз пам’ятаю. А напередодні, в п’ятницю, на одній «оборонці» виплатили премію за впровадження нової техніки. Це ми вже потім дізналися, бо спочатку нам подзвонили і заверещали як недорізані:

— Тривога по місту! Стрілянина на Печерську! Всіх сюди!..

Відчуваємо, що то не жарти. Бо дзвінок не з автомату, а по службовій лінії. Мчимо, як голодні хорти за зайцем. Ще не доїхали, а постріли вже чутно. З мисливської рушниці хтось вправляється. Залітаємо на місце — по двору рикошетом картеч свище. Ні-і-ічого собі, Бородіно!

Виявляється, один із премійованих «впроваджувачів» увесь вечір і всю ніч пропивав несподівані гроші. І допропивався. Вранці взяв рушницю, виповз на балкон і відкрив прицільний вогонь по всьому, що рухалося у дворі. А були там переважно старі люди, терміново виписані з села задля зайвих семи з половиною квадратних метрів жилої площі, отакі собі дідусі з бабусями та їхні малолітні онуки, змайстровані свого часу з цією ж метою. Покоління батьків, на їхнє щастя, ще вилежувалося в ліжках з нагоди вихідного.

Хлопці з райвідділу встигли раніше нас, одразу ж після перших пострілів. Але нічого вдіяти не змогли, бо те п’яне стерво поставило перед собою двох маленьких дочок і стріляло з-за їхніх спин. Як потім з’ясувалося, дружина і теща спливали кров’ю у коридорчику. Він з них почав, бо намагалися відібрати чи то третю, чи то четверту пляшку.

У мертвій зоні, куди не долітала картеч — за смітником, — уже крутився наш прокурорський куратор, зодягнений по всій формі. Він і накинувся на нас так, наче це ми влаштували тут оце «Мамаєве побоїще».

— Чого стоїте? Негайно доповідайте свої наступні дії! Бо я мушу інформувати моє керівництво максимум через десять хвилин.

Я не стримався і ляпнув таке:

— Доповідаю план наших наступних дій. Зараз ми перескочимо в гастроном по пляшку, потім підійдемо до цього ворошилівського стрільця, покажемо випивку і гукнемо: «Злазь, краще вип’ємо!» Він злізе, ми вип’ємо, а потім оформимо явку з повинною.

Кажуть, кого Бог хоче покарати, позбавляє почуття гумору. Наш прокурор був класичною ілюстрацією до цієї тези:

— Ну, щодо пляшки, то це, як я здогадався, товариш Сирота знову знущається з системи державного нагляду. А от щодо явки з повинною — слушна думка. Ви, до речі, знаєте особу правопорушника?

Мене аж заціпило від такої манірності. Двір заляпано кров’ю, за рогом машини «швидкої допомоги» в чергу шикуються, а це мурло з петличками делікатність виявляє: «правопорушник»! Бо злочинцем, бачите, можна називати лише після вироку суду, навіть якщо він до того половину Києва переб’є. А цей, начитаний, триндить далі:

— Передовий виробничник, потомственний робітник, майстер «Золоті руки». Має урядові нагороди. А головне — він в одній парторганізації з самим Володимиром Васильовичем… А чого це ви, Сирота, кривитеся?

— Бо настрій у мене зранку такий — паскудний. До речі, рушницю йому хто вручав? Чи не Леонід Ілліч?

— На жаль, не він. Дмитро Федорович Устинов нагородив — за кращі досягнення в оборонній галузі.

Від автора:

Устинов Дмитро Федорович (1908–1984 pp.) з кінця тридцятих років керував радянською «оборонкою». Двічі Герой Соцпраці, Герой Радянського Союзу, лауреат Ленінської, Сталінської і Державної премій.

У 1976 році Д. Ф. Устинов, стовідсотково цивільна людина, був несподівано для всіх призначений міністром оборони СРСР. На перших же військових навчаннях при спробі хвацько перестрибнути через окопчик, впав у нього сторч головою. Перелякані ад’ютанти витягли свіжоспеченого маршала за ноги.