Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Так, це я, тут, у Сироти… Кажіть, я передам… Ну, спасибі, порадували… Несіть просто до мене в кабінет, я там скоро буду.

Не встиг Старий покласти трубку на важелі, як телефон задзвонив знову.

— Так, це я, ви не переплутали. Зайшов на пару хвилин до Сироти… Знаю, мене вже поінформували… Обов’язково попереджу… Зараз буду у себе.

За мить ситуація повторилася. Але з цим співрозмовником Старий розмовляв уже не так ввічливо:

— Так, це я, ти не переплутав номер… Що я роблю у Сироти? Підбираю ім’я для його новонародженої дитини. Якої дитини? Звичайно, позашлюбної. Бо законних дітей мати не з його роботою і не з його щастям… Так, я вже знаю, а ти не мороч людині голову.

Як тільки Старий шпурнув телефонну трубку, різко розчинилися двері і на порозі в усій красі виріс замполіт. Щоправда, вищезгадана краса одразу зблідла, як тільки наше ляпало узріло Старого.

Той теж не був у захваті, бо начхавши на субординацію, ревонув:

— От якого!.. Своєї роботи немає, що моїх людей відволікаєте?

— Та я, товаришу підполковник, хотів, так би мовити, поінформувати… у світлі останніх даних щодо особистості. Так би мовити, потерпілого…

— Я вже поінформував. Ще будуть питання? Як ні, товаришу полковник, то можете бути вільні.

На моє здивування, замполіт не те що вийшов — вилетів у коридор. А наш Підполковник тільки чмихнув. Потім споважнів, повернувся до мене і сказав:

— На замовлення їх для тебе вбивають, чи що? Експерти вже встановили, чия машина. Приватна, власник працює у Раді Міністрів. Поздоровляю.

— Так от чому вони всі забігали, товаришу підполковник.

— Не тримай зла на колег, Сирота. Може, вони тобі поспівчувати вирішили… Але жарти жартами, а небіжчик нам трапився номенклатурний. Тож добра не жди. Єдине сподівання, що дама у нього з безпородних. Бо то вже перебор — примусять і Генерала по стелі бігати.

Хто склав компанію номенклатурному покійнику, ми дізналися наступного ранку. Наш комісар паніки, як завжди, здійняв тривогу надаремне. Бо хоча власник спаленого автомобіля і працював у відомому всім киянам та гостям столиці сірому будинку на вулиці Кірова, проте пост займав незначний, бо навіть не мав окремого кабінету. Щодо дами — то заяву про її зникнення приніс чоловік аж через півтори доби після її офіційної загибелі. Його одразу спровадили до мене.

— Чому, питаєте, так пізно повідомив? Ну, бачите, тут усе так зібралося, стільки обставин, що не знаю, з чого почати.

— Я вам допоможу. Коли ви бачили свою дружину востаннє?

— Бачив — дві доби тому, позавчора вранці, коли йшов на роботу. У нас, загалом, зміна починається водночас, але я вирішив раніше, тому що такі обставини…

— Про обставини, з вашого дозволу, трохи пізніше. Отже, востаннє ви бачили її позавчора; десь біля восьмої ранку. Так?

— Саме так. Бачив. А чув пізніше. Позавчора ввечері по телефону.

— А хто дзвонив: ви чи вона?

— Вона подзвонила. Хіба я вам не казав — дружина після роботи збиралася зайти до подруги. Якісь там їхні спільні справи. Ну, і засиділась. Власне, це вже не вечір був, а ніч. Я, щоправда, так втомився, що навіть не звернув уваги на час.

— Про що вона вам говорила?

— Ні про що особливе. Вибачилася, що затрималась, що не подзвонила раніше. Сказала, як тільки зловить таксі, то приїде. А якщо не вдасться, то доведеться ночувати у подруги. Там, правда, мала дитина… А я їй сказав, щоб не хвилювалась і якщо треба, то нехай ночує. Мені ж спокійніше. Бо знаєте, хоча і таксі, але в таку пізню пору їхати через все місто… Попросив тільки, щоб вона мені вранці передзвонила, і заснув.

— Пробачте, а ви не звернули увагу, коли саме вона вам зателефонувала? Бо це дуже важливо.

— Ви знаєте, я так втомився за ці дні, що навіть не зафіксував. Але можна вирахувати. Вона сказала: транспорт уже не ходить, доведеться ловити таксі. Виходить, десь близько першої ночі.

— Забалакались жіночки, нічого не скажеш.

— Так, звичайно, давно ж не бачились. У подруги маленька дитина, я вам уже казав, вони навіть не з квартири, а з автомату дзвонили.

— А що, подруга дружини теж з вами розмовляла?

— Звичайно, вона, до речі, першою говорила. Теж вибачилася, сказала, щоб я не хвилювався, що місця в квартирі вистачить — є де покласти гостю. А потім уже трубку дружині передала.

— Спасибі за уточнення. Підемо далі: вчора вранці ваша дружина дзвонила, як обіцяла?

— Власне, ні, але я ще не хвилювався. Бо знову на годину раніше побіг. Ми, знаєте, дуже важливе замовлення вчора здавали. Так наче все гаразд, сто разів перевірили, але береженого Бог береже… Так ото ж, здали замовлення, трохи навіть відзначили, але так — без зайвого. У нас робота серйозна, режимна. І тільки надвечір я почав хвилюватися — чому дружина досі не подзвонила. Приїхав додому — її немає. Почекав годинку, потім ще годину, подзвонив подрузі. Тільки не тій, у якої вона ночувала, бо та зараз у декреті, а іншій, з котрою разом працюють. А мені вона у відповідь: добре, що ви обізвалися, бо ми вже непокоїмося, що з вашою дружиною сталося? На роботу не вийшла, не подзвонила, вдома на дзвінки ніхто не відповідав. Що там