Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Дякую, — відповів Амадіс. — Але що мені з ними робити? Ви, безумовно, зможете знайти когось іншого, для кого це було б компліментом.

— Нехай так! — відказав Ата.

Він дещо образився.

Дюна крутим схилом спускалася вниз, а інша, так само висока, затуляла охристий горизонт. Менші дюни обабіч збиралися в складки, вимальовуючи перевали й проходи, через які впевнено прямував Амадіс.

— Ми вже досить далеко він мого намету, — констатував Ата.

— Нічого страшного, — відповів Амадіс. — Назад підете по наших слідах.

— Але якщо ми тепер блукаємо навмання?

— Отже, і на зворотному шляху заблукаємо, ось і все.

— Щось це мені не до душі, — сказав Ата.

— Не бійтеся. Я точно знаю, де він. Он погляньте.

За великою дюною Атанагор побачив італійський ресторан, власником якого був Жозеф Барріцоне, якого друзі називали Піппо. Червоні штори весело виділялися на тлі дерев’яних лакованих стін. Зазначмо, що лак був білого кольору. Перед фундаментом зі світлої цегли в полив’яних горщиках невтомно цвіли дикі гепатролі. На вікнах їх теж росло чимало.

— Отут нам буде добре, — сказав Амадіс. — У них мають бути кімнати. Я перенесу сюди мій стіл.

— Ви лишитеся тут? — запитав Ата.

— Тут будуватимуть залізницю, — сказав Амадіс. — Я вже написав про це у свою контору. Мені ця ідея спала на гадку сьогодні вранці.

— Але тут немає пасажирів, — сказав Атанагор.

— А ви вважаєте, що залізничникам потрібні пасажири?

— Ні, — сказав Атанагор. — Певно, що ні.

— Тож залізниця не зношуватиметься, — пояснив Амадіс. — Отже, у розрахунках витрат на експлуатацію ніколи не буде потрібно враховувати амортизацію матеріалу. Уявляєте?

— Але в такому разі це буде просто стаття в балансі кошторису, — зазначив Атанагор.

— Що ви розумієте у справах? — гостро відказав Амадіс.

— Нічого, — сказав Атанагор. — Я археолог.

— Ну то ходімо обідати.

— Я вже обідав.

— У вашому віці, — повчав Амадіс, — ви можете обідати двічі.

Вони підійшли до скляних дверей. Через засклену стіну першого поверху було видно рядочки маленьких охайних столиків і білих шкіряних стільців. Амадіс штовхнув стулку дверей, і дзвіночок нервово затремтів. Праворуч за великою стійкою Жозеф Барріцоне[24],якого називали Піппо, читав заголовки в газеті. На ньому був новісінький білий піджак і чорні штани. Комір він лишив розщебнутим, бо було таки досить спекотно.

— Чи ви голили чистісінько мармизу спозараночку? — запитав він Амадіса.

— Так, — відповів Амадіс.

Якщо не брати до уваги орфографію, він розумів місцеву говірку Ніци.

— Чудово! — відповів Піппо. — Ви пообідати?

— Так. А що у вас є на обід?

— Усе, що є в цьому земному й дипломатичному ресторані, — відповів Піппо зі славетним італійським акцентом.

— Мінестроне?

— Є мінестроне і спаґеті а-ля болоньєзе.

— Аванті! — виголосив Атанагор, щоб підтримати тон бесіди.

Піппо зник у дверях кухні. Амадіс обрав столика біля вікна й сів.

— Я б хотів побачитися з вашим фактотумом, — сказав він, — або з вашим кухарем. Як вам краще.

— Ще встигнеться.

— Нема такої певності, — відповів Амадіс. — У мене гори роботи. Знаєте, скоро тут буде купа народу.

— Мило, — відгукнувся Атанагор. — Оце буде життя. У нас і раути будуть?

— Що ви називаєте раутами?

— Це таке світське зібрання, — пояснив археолог.

— Про що ви говорите! — обурився Амадіс. — Ніби в нас буде час на раути!

— От біда! — сказав Атанагор.

Він раптом відчув розчарування. Знявши окуляри, він плюнув на скельця і став їх протирати.

ІІ

Засідання

До цього списку можна додати сульфат амонію, висушену кров і фекальні добрива.

Ів Анрі, «Волокнисті рослини», видавництво Арман Колен, 1924 рік

1

Консьєрж, як завжди, прийшов перший. Збори Ради правління було призначено на пів на одинадцяту. Йому потрібно було відкрити залу, розставити попільнички перед кожною папкою і розкласти непристойні зображення так, щоб вони були в радників під рукою; побризкати де-не-де дезінфекційним розчином (оскільки численні радники страждали на заразні шкірні хвороби), вирівняти ряди стільців ідеальними паралелями обабіч овального стола. Ледь світало, але консьєрж кульгав, тож мусив розраховувати час заздалегідь. Він був одягнений у старий дженджуристий костюм з темно-зеленої саржі. На його шиї був золотий ланцюжок з ґравійованою табличкою, де за бажання можна було прочитати його ім’я. Він пересувався стрибками, і його паралізована кінцівка виписувала в повітрі спіралі при кожному фраґментарному русі вперед.

Він узяв кривий ключ від комірчини з реманентом і перемістився в куток кімнати, суміжний з місцем засідань, де складали різноманітні потрібні речі. Консьєрж страшенно поспішав. За панеллю відкрилися полиці з кокетливо прикрашеними рожевим папером вензелями, які колись розписав Леонардо да Вінчі. Попільнички громадилися одна на одній у скромному порядку, що був не обов’язковим, але бажаним, бо відповідав суворому духу місця. Непристойні листівки з різними моделями (деякі з них розмальовано кількома кольорами) було розкладено по різних конвертах. Консьєрж більш-менш знав уподобання членів Ради правління. Він усміхнувся краєм ока, поглянувши на маленький невинний конверт на віддалі, в якому зібрав листівки, які подобалися йому особисто. Мимовільний жест натякнув, що він був би не проти розщебнути гульфик, але торкнувшись свого пониклого двигуна, потьмянів зморшкуватим обличчям. Він згадав, яка сьогодні дата і що в такому разі нічого серйозного він не знайде протягом наступних двох днів. У його віці це було не так страшно, але в пам’яті спливали часи, коли він міг це робити до двох разів на тиждень. Ці спогади трохи повернули йому бадьорість, і брудні куточки його рота, що нагадував курячий сфінктер, накреслили щось на зразок усмішки, а в його бляклих очах підморгнуло мерзенне сіре світло.

Він узяв шість потрібних попільничок і поставив їх на японську тацю зі скляним дном, якою користувався для подібного транспортування. Потім, звіряючись зі списком, пришпиленим до дверей шафи, обрав листівки, одна за одною, по чотири на кожного члена. Він пам’ятав, не маючи потреби перевіряти, що президент надавав перевагу циклічним групам з подвійними щепленнями: наслідок його хімічної освіти. Вахтер подивився на першу листівку з захватом — на ній було зображено справжнісінький акробатичний трюк. Аби не баритися, він змовницьки похитав головою й швиденько закінчив відбір.