Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

червоним осердям. Торкнувшись окропу, каракатиці забарвлювалися в колір індиґо. Відблиск вогню рикошетом відбивався від тремтливої поверхні, розсипаючи по стелі кухні відблиски у формі індійських конопель. Проте їхній запах заледве можна було відрізнити від лосьйону «Патрель», який можна знайти в кожного хорошого перукаря, зокрема в Андре й Ґюстава.

Дюпонова тінь перебігала кімнатою гнутими переривчастими рухами. Він чекав, поки Атанагор і Мартен завершать трапезу, щоб прибрати зі столу.

Тим часом Мартен оповідав своєму патронові про події сьогоднішнього ранку у формі діалогу.

— Що нового? — запитав Атанагор.

— Стосовно саркофага нічого нового, — відповів Мартен.

— Якого саркофага? — перепитав Атанагор.

— У тому й річ. Нема саркофага, — відказав Мартен.

— Але копають і далі?

— Копають. У всіх напрямках.

— Щойно зможемо, обмежимося одним напрямком.

— Повідомили, що в нашому реґіоні з’явився чоловік.

— Що він тут робить?

— Він прибув на 975-му автобусі. Його звуть Амадіс Дюдю.

— А, — зітхнув Атанагор, — їм нарешті вдалося підібрати пасажира.

— Він уже влаштувався, — розповідав Мартен. — Позичив стіл і пише листи.

— У кого він позичив стола?

— Не знаю, але схоже на те, що він тяжко працює.

— Цікаво.

— А щодо саркофага? — запитав Мартен.

— Слухайте, Мартене, не треба думати, що ми кожного дня знаходитимемо по саркофагу.

— Але ми ще жодного не знайшли!..

— Це доказ того, що саркофаги — рідкісні знахідки, — підсумував Атанагор.

Мартен збентежено трухнув головою.

— Ця місцина нічого не варта, — сказав він.

— Ми ще заледве розпочали, — завважив Атанагор. — Ви надто поспішаєте.

— Перепрошую, вчителю, — сказав Мартен.

— Не страшно. За це ви мені напишете до вечора двісті рядочків.

— Яких саме, учителю?

— Перекладіть грецькою якусь леттриську поезію Ізидора Ізу[23].Виберіть якусь подовшу.

Мартен відштовхнув стілець і вийшов. Він ще насидиться до сьомої вечора, щонайменше, ще й у таку спеку.

Завершивши обід, Атанагор вийшов з намету й знову взявся за молотка. Йому належало закінчити очищувати турецький горщик: хотілося швидше його позбутися, бо особа згаданого Дюдю зацікавила археолога.

Горщик був масштабною посудиною з грубої глини. На дні було намальовано око, напівприховане вапняковими й кремнеземними нашаруваннями. Маленькими точними ударами Атанагор збив закам’янілі уламки, звільняючи райдужку і зіницю. Звільнивши зображення, виявилося, що око доволі красиве, трохи суворе, з кумедно закрученими віями. Атанагор намагався дивитися в інший бік, щоб ухилитися від наполегливого допиту, що читався у виразі його керамічного візаві. Коли очистку горщика було завершено, археолог наповнив його піском, щоб більше не бачити ока, перевернув його догори дриґом, розбив кількома ударами молотка, потім зібрав розкидані уламки. Тож горщик займав мало місця і міг поміститися в ящик стандартної моделі, не зіпсувавши вигляду колекції метра. Саме таку ємність Атанагор витягнув з кишені.

Покінчивши з цим, Атанагор розпрямився й рушив в напрямку, де міг перебувати Амадіс Дюдю. Якщо цей останній виявить симпатію до археолога, це означатиме, що він вартий того, щоб ним цікавитися. Безпомилкове чуття, до якого Атанагор дослухався у своїх вчинках, привело його і тепер до потрібного місця. Амадіс Дюдю справді сидів за столом і телефонував. Під його лівим передпліччям Ата побачив папку паперу для промокання зі слідами напруженої роботи; поруч стояв стос готових до відправки листів, а в смітнику — отримана кореспонденція.

— Ви знаєте, де тут можна пообідати? — помітивши археолога, запитав Амадіс, закриваючи рукою слухавку.

— Ви надто багато працюєте, — відповів Атанагор. — Це сонце скоро притупить ваш мозок.

— Це чудовий край, — запевнив Амадіс. — Тут стільки справ.

— А де ви знайшли письмовий стіл?

— Письмовий стіл завжди можна знайти. Натомість працювати без стола я не можу.

— Ви сюди приїхали на 975-му?

Певно, Амадісів співрозмовник втратив терпіння, бо слухавка стала несамовито звиватися в його руці. Злісно посміхнувшись, Амадіс витягнув з пенала шпильку і всадив її в чорну дірочку. Слухавка напружилася, і він зміг покласти її на гачок.

— Що ви казали? — запитав Амадіс.

— Я питав, чи ви приїхали 975-м?

— Так, це досить зручно. Я ним щодня приїжджаю.

— Я вас тут ніколи не бачив.

— Я не кожного дня їжджу 975-м. Як я казав, тут багато справ. До речі, чи не підкажете, де тут можна пообідати?

— Тут має бути якийсь ресторан, — припустив Атанагор. — Зізнаюся вам, що з часу мого приїзду сюди я цим не цікавився. Я привіз провізію з собою. Урешті-решт, завжди можна порибалити в Гігліоні.

— Як давно ви тут?

— Уже п’ять років, — відповів Атанагор.

— Отже, ви добре знаєте ці краї.

— Непогано. Я здебільшого працюю під землею. Там силурійсько-девонські відклади й інші чудеса. Крім того, мені подобаються деякі ділянки плейстоцену, де я знайшов рештки міста Глюра.

— Ніколи не чув, — сказав Амадіс. — А на поверхні землі що?

— Треба попросити Мартена бути вашим ґідом, — відповів Атанагор. — Це мій фактотум.

— Він педераст? — запитав Амадіс.

— Так, — відповів Атанагор. — Він закоханий у Дюпона.

— Мені байдуже. Тим гірше для Дюпона.

— Ви його засмутите, — сказав Ата. — І він більше не готуватиме для мене.

— Не страшно, якщо тут є ресторан...

— А ви в цьому впевнені?

— Ходімо зі мною, — запропонував Амадіс. — Я вас відведу. Він підвівся, поставив на місце стілець. У жовтому піску було легко поставити його прямо.

— Добре, коли є пісок, — зазначив Амадіс. — Мені подобається ця місцина. А вітру тут ніколи не буває?

— Ніколи, — запевнив Атанагор.

— Якщо ми спустимося вздовж цієї дюни, знайдемо ресторан.

Довгі зелені трави, рідкі й вощені, розмалювали землю ниткоподібними тінями. Ноги двох подорожніх безшумно лишали конічні сліди з ледь закругленими контурами.

— Тут я почуваюся іншою людиною, — сказав Амадіс. — Тут цілюще повітря.

— Немає тут повітря, — заперечив Атанагор.

— Це спрощує справу. До приїзду сюди в мене траплялися миті сором’язливості.

— Здається, у вас це минулося, — зазначив Атанагор. — Скільки вам років?

— Не можу назвати точної цифри, — відповів Амадіс. — Я не пам’ятаю початку. Можу лише повторити те, що мені розповідали інші і в чому я не можу бути певен. Тому краще не буду. В будь-якому разі, я ще молодий.

— Я б