Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— А ви в неї закохані, — констатував професор.

— О ні! — заперечив Анжель. — Вона любить Анну.

— Але ви любите її?

— Так, — зізнався Анжель. — Тому потрібно, щоб Анна теж її любив, бо вона любить його. Вона буде задоволена.

Жуйрук почухав носа.

— Це, звісно, ваша справа, — сказав він, — але остерігайтеся подібних міркувань. То ви вважаєте, що там є місце для запуску «Пінґа-903»?

— Там є місце для всього, чого вам захочеться.

— Звідки знаєте?

— Я інженер, — сказав Анжель.

— Чудово!

Професор натиснув на дзвінок у головах Корнеліуса.

— Чекайте, — сказав він Анжелеві. — Ми їх розбудимо.

— Як це?

— О, дуже просто, — завірив Жуйрук. — Уколом.

Він замовк і замислився.

— Про що ви думаєте? — запитав його Анжель.

— Я візьму з собою мого інтерна, — сказав Жуйрук. — Він чесний хлопець...

Йому було незатишно на стільці, але він продовжував:

— Сподіваюся, що там знайдеться місце для Крюка. Він хороший механік.

— Безумовно, знайдеться, — сказав Анжель.

Зайшла медсестра й принесла все потрібне для ін’єкцій.

Пасаж

Час зупинитися на хвильку, оскільки скоро все зав’яжеться, зокрема й у звичайних розділах. Легко пояснити чому: у нас уже є дівчина, та ще й красива. Будуть і інші, тож ніщо не може тривати за таких обставин.

Якби не це, точно було б весело частіше; але коли йдеться про дівчат, має бути сум. Не те щоб вони любили сум — у всякому разі так вони стверджують, — але сум приходить з ними. З красунями. Про погануль не станемо говорити: досить того, що вони існують. Проте всі вони красиві.

Одну зватимуть Бронза, другу — Лаванда. Імена решти з’являться потім, але не в цій книжці і не в цій історії.

Буде багато людей — в Екзопотамії, тому що це пустеля. Люди люблять збиратися в пустелі, бо там багато місця. Там вони намагаються знову зробити те, що вони вже робили в інших місцях, бо тут це їм здається новим. Є в пустелі така властивість — ставати тлом, на якому все вдало вимальовується, особливо якщо і сонце наділене, як гіпотеза, незвичайними якостями.

До пустелі часто звертаються. Артур Еддінґтон запропонував спосіб порахувати в ній усіх левів. Потрібно просто просіяти пісок, і леви лишаться на дні. Це включає фазу — найцікавішу фазу, коли сито трусять. Кінець кінцем, усі леви лишаться на ґратках сита. Проте Еддінґтон не врахував, що там лишиться ще й каміння. Думаю, я говоритиму про каміння, час від часу.

Перший хід

Це дуже вигідний спосіб; поєднання економного використання матеріалів та високої якості волокон робить цей метод особливо вартим уваги.

Рене Ескуру, «Папір», видавництво Арман Колен, 1941, с. 84

I

Зголоднівши, Атанагор Порфірогенет відклав свій археологічний молоток і, вірний своєму девізу sit tibi terra levis[20], зайшов у намет, лишивши турецький горщик, якого він саме закінчив очищувати.

Потім, для зручності читача, він заповнив анкету, яку ми наводимо тут повністю, але в надрукованому вигляді:

Зріст: 1 м 65 см Маса: від сили 69 кг Волосся: з сивиною

Натільний волосяний покрив: мало розвинутий Вік: невизначений Обличчя: довгасте Ніс: ґрунтовно прямий

Вуха: університетський тип у формі ручки амфори

Одяг: недоглянутий, кишені деформовані всілякою всячиною, недобросовісно набитою всередину

Особливі прикмети: нічого вартого уваги

Звички: осідлі, за винятком перехідних періодів

Заповнивши анкету, Атанагор її порвав. Вона була йому ні до чого, оскільки з раннього віку він практикував невеличку сократівську вправу, яку спрощено називають

γνῶθι σεαυτόν.[21]

Атин намет складався зі шматка полотна особливої форми, з отворами в кількох вдало обраних місцях. Стояв він на міцних надійних опорах циліндричної форми, вирізаних з базукового дерева.

Над цим шматком полотна на значній відстані було натягнуто ще один. Він тримався за допомогою мотузок, прив’язаних до металевих кілків, що заземляли конструкцію, аби уникнути неприємного шуму.

Відмінний монтаж цього намету було здійснено турботами правої руки Атанагора — Мартена Сальє. У випадкових відвідувачів конструкція викликала цілу гаму емоцій залежно від якості й гостроти внутрішніх можливостей, а також від простору для майбутніх вражень. Намет займав площу в шість квадратних метрів (з лишком, бо намет привезли з Америки, а англосакси міряють у дюймах і футах все те, що решта світу міряє метрами. З цього приводу Атанагор казав: у країнах, де панує фут, пора б метрові захопити владу). Тож біля намету лишалося ще багато вільного місця.

Поруч Мартен Сальє займався тим, що випрямляв оправу своєї лупи, спотвореної надмірним збільшенням. Він приєднався до свого шефа в наметі. Мартен теж заповнив анкету, проте порвав її так швидко, що ми не встигли її скопіювати, але ми ще зловимо його іншим разом. З першого погляду можна сказати, що волосся в нього каштанове.

— Сервіруйте обід, Мартене, — попросив археолог, що підтримував на своїх розкопках залізну дисципліну.

— Так, вчителю, — відповів Мартен без марних спроб бути ориґінальним.

Він поставив тацю на стіл і сів навпроти Атанагора. Чоловіки дзвінко зіткнулися п’ятизубчастими виделками, синхронно встромивши їх у велику коробку конденсованого раґу, яку відкрив для них чорношкірий служник Дюпон.

Чорношкірий служник Дюпон готував в кухні іншу банку консерви на вечерю. Для цього потрібно було перш за все відварити у великій кількості води волокнисте м’ясо мумії, додавши церемоніальні приправи. Вогонь слід старанно підтримувати у стані горіння за допомогою урочистих пагонів виноградної лози. Потім потрібно підготувати припій, наповнити кукурудзяним хлібом жерстяну ємність й перекласти туди їжу, зварену у великій кількості води, попередньо зцідивши її в маленьку раковину. Після цього лишається приварити кришку припоєм до банки як метал, отримавши консерву на вечерю.

Дюпон, син працьовитих селян, порішив батьків, щоб ті нарешті припинили працювати й спочили в мирі. Уникаючи неприхованих вітань, він жив відлюдькувато в релігії та самопожертві, сподіваючись перед смертю бути удостоєним канонади від Папи Римського, як це трапилося з отцем Фуко[22], що проповідував морські плавання. Зазвичай Дюпон вигинав колесом груди; тепер він клопотався, підкидаючи скіпки, аби підтримувати нестабільну рівновагу вогню. Ударами кривого ножа він наколював вологих каракатиць, чиє чорнило віддавав свиням перед тим, як занурити морських потвор у мінеральну воду, що кипіла у відрі зі щільно підігнаних смужок тюльпанового дерева з