Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

підкорилися царству тому.

Усі обирають зло, бо настала така доба.

Тільки студент Розкольників ставить питання руба.

Тому що явка з повинною очищає душу людей

від жидівської і російської – і немає інших ідей.

♦ ♦ ♦

Світ гине, й краса не поспішає на допомогу йому,

світ відкриває стошаблезубу пащу,

Не вистачає повітря. Держави й царі по одному

постануть перед Суддею. Судилося всім пропасти.

Охайній Німеччині в мереживній хустці й двічі —

бундючній, недоумкуватій Польщі-Литві,

розпусній Франції з печаткою сифілісу на обличчі,

набряклій Австрії, готовій розділитися на дві

частини – щонайменше. Європа холодних музеїв,

могильних каменів та величезних споруд,

гральних будинків і борделів знає, що буде з нею,

дев’ятнадцяте століття – останнє. Двадцяте – суд.

Не шкода олов’яних солдатиків, офіцерів у погонах,

картонних костелів, ошатної публіки, що вечорами

п’є цілющі води, катається на конях,

фліртує, розходиться парами за номерами.

Як кажуть пророки, як співає псалтир —

горе тобі, Вавилон, розбещений світ,

що обітницю зрадив, зробив, що робити не слід!

Мандрівник з Росії заходить в задушливий темний трактир,

сідає до столу, замовляє обід.

♦ ♦ ♦

назад, в лихоліття, в минуле,

пусте, нерухоме, поснуле,

де мати у черзі стоїть,

де час зупинився на мить.

згадаю портрети на стінах,

дітей на своїх уродинах…

трамвай за віконцем гримить.

дивлюсь у вікно – і не бачу.

сумую, але ж я не плачу,

бо сором хлопчиську сльоза.

повзе виноградна лоза,

повзе догори по будинку,

не маючи відпочинку,

і небо – мов та бірюза.

назад в лихоліття дитяче —

хто плакати хоче – не плаче,

веселий – утримує сміх,

бо сміх як і сльози є гріх,

працюй над собою, ледаче,

тут все – аби як, чи «неначе»,

тут вистачить лиха на всіх.

назад, у образи і мрії,

живі ще бабусі старії,

що дбали про мене тоді,

в акваріумі у воді

живуть кольорові істоти,

не знаючи туги, скорботи,

і Маркса в його бороді.

Ходасевич

що пищить що стогне в чавунній трубі в стіні

немовби то не вода а епоха тече в глибині

немовби світло предвічне стогне у тьмі

немовби думка сумна застрягла і плаче в умі

немовби в пляшку вина налиті ідеали чи сплін

готується до тиранії наводить порядок берлін

літня пара йде на вокзал старий життя у валізу поклавши

Бог залишив нас хоч би слово сказавши

Набоков

вітчизні необхідні великі державні борги

прапор агенти зовнішні й внутрішні вороги

зарослий черемхою глибокий розстрільний яр

прагнення до перемоги поразки важкий тягар

голос з вишки стояти голос з неба зник взагалі

і старий письменник далеко від рідної землі

якому сниться вночі як його вбивати вели

♦ ♦ ♦

Працюють всі станції. Повідомлення ТАРС.

В маленькій сільській церкві ожив іконостас.

Всі святі в комплекті, всі ангели, всією юрбою

вивалили з церкви, всі – красиві собою.

Їх зустрічають з честю. Голова промовляє спіч.

Мікрофони тісняться, як глядачі в кіно.

Церква перейменована в дискотеку «Різдвяна ніч».

Сьогодні в програмі співа Піфагор-золоте стегно.

♦ ♦ ♦

Село приліпилося до схилу. Сходить димок з труб.

На садибу схожий з колонами білими клуб

добротна споруда часів Сосо Джугашвілі.

На східцях клубу чоловіки числом двадцять п’ять

в папахах, і бурках, стискаючи кинджали, стоять,

вічно співають, чекають, щоб зупинили.

Як зазвичай – ущелина. На дні – потік.

Холодний, як лід, а вирує, наче окріп.

Горбатий місток, кажуть, часів Тамари-цариці.

Пейзаж підносить, але також збиває чвань.

Ніколи вже більше не буду тут стояти в таку рань.

Так і цей день, схоже, не повториться.

Скіфи

«Злягання у них відбувається відкрито, ї…ш, де стоїш» —

писав Геродот. Плюс – у побуті класний гашиш:

зберуться, бувало, у лазню, пісні співають

на коминок – коноплі і дурня валяють.

Завоювали півсвіту, у власних коморах – шиш.

Кращі роки вони проводять верхи, під совком.

Всі питання у них вирішує центрревком,

Сидять три хмиря за столом, кумачем накритим,

Бурчать під ніс, що свинюка твоя над коритом,

на привітання грека відповідають плювком.

Звіриний стиль панує в житті і литті.

Повна чаша хмільна, потім – лежиш в забутті.

У ці години їх відвідують жахливі видіння,

часто – коні, але і кажани, й у пекло падіння.

Продер очі і знову шукай себе у питті.

Так, варвари – ми. Сила краще, ніж божа душа…

Вмираємо ми за гріш, а іноді – за півгроша.

Так, скіфи ми. Так, розкосі ми азіати.

Але з нас виходять непогані солдати.

І сторожі надійні – була б в’язниця та ґрати…

♦ ♦ ♦

Тітка Блаженна, тобто, тітка Беата,

до старості висохла, була сутула, потім – горбата,

потім – легка і прозора, як осінній листок і злива,

листопадова у водостік її, бідолашну, змила.

Тітка Ведмедиця, тобто, тітка Урсула,

в дитинстві впала, й тому теж була сутула.

А дядько Благословенний, Беня, а повністю – Бенедикт,

був малорухомий і виглядав, як релікт.

Дядько Беня сидів на стільці біля хати,

проживши життя, у Бога просив щось додати,

як товстий хлопчик – ще цукерку або пиріг,

і