Гевін Френсіс - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

Раніше вважалось, що у хворих на ДППВ вапнисті гранули в маточці й в мішечку приєднуються до іншої мембрани – купули, яка вкриває основу каналів рівноваги. Існувала думка, що ці гранули змінюють форму купули, унаслідок чого мозок отримує суперечливі сигнали про напрямок руху голови. Лікування зосереджувалося на повторенні рухів, що спричиняють нудоту, поки пацієнт не переставав на них реагувати. Іноді це спрацьовувало. В особливо важких випадках із частими рецидивами робили отвір у черепі й перерізали нерв, який веде до внутрішнього вуха. У таких операціях існує ризик втрати слуху. Попри радикальність цього методу пацієнти, які страждали на часті напади нудоти й дезорієнтації, часто були вдячними лікарям.

У 1980-х роках американський отоларинголог Джон Еплі[47] сформулював іншу теорію. Він вважав, що ДППВ виникає не внаслідок приєднання вапнистих гранул до іншої мембрани, а внаслідок виходу гранул із маточки й вільного переміщення по напівкруглому каналу. У результаті цього утворюється вихор, який мозок сприймає як рух. Еплі у своєму гаражі зробив зі шланга модель внутрішнього вуха й обертав її в різній послідовності, намагаючись перемістити гранули в менш чутливу ділянку. За допомогою цієї простої технології він розробив серію рухів, які можна виконувати на оглядовій кушетці. Коли Еплі почав випробовувати цей прийом на пацієнтах, то помітив, що він ефективний навіть для тих, хто багато років страждає на ДППВ. Коли його метод не спрацьовував, перед виконанням прийому він прикладав вібратор до голови за вухом, щоб змістити гранули, які прилипли до напівкруглого каналу. Завдяки цьому відсоток одужання збільшився.

Хірурги, прибутки яких залежали від дорогих процедур для лікування ДППВ, були налаштовані скептично й називали його диваком через те, що він прикладав вібратор до голови пацієнта. Еплі висміювали на конференціях, дехто навіть звинувачував його у професійній непридатності. Його метод був удосконалений на початку 1980-х років, але знадобилося десять років, щоб про цю безпечну, ефективну процедуру лікування ДППВ без медикаментозного й хірургічного втручання написали в авторитетному медичному виданні.[48] Ще через кілька років маневр Еплі почали використовувати в лікарнях в усьому світі.

Виконати маневр Еплі може будь-хто, послідовність прийомів можна завантажити з Інтернету і навіть спробувати вдома на собі; щоправда, людям, у яких проблеми із шиєю або поганий кровообіг, потрібно бути обережними. Я вперше почув про цей метод і вирішив застосувати його більше ніж через десять років після того, як він був опублікований. Еплі повідомляв, що в його клініці в Орегоні одужує 90 % хворих: у мене в Шотландії результати могли б бути настільки ж разючими.

Я провів Вірвелла в його кімнату й попросив його сісти на краю ліжка в протилежному напрямку, ногами на подушку. Я помітив, що в нього маленькі вуха цікавої форми, закрученої, наче панцир наутілуса. Я обхопив їх руками і поклав Вірвелла на спину так, щоб його голова звисала з ліжка, а підборіддя було повернуте до лівого плеча. Еплі встановив, що таке положення голови відносно сили тяжіння дає можливість вапнистим кристалам з лівого боку опуститися нижче в напівкруглому каналі. Ми почекали кілька секунд.

– Нічого не відбувається, – сказав він, зморщивши лоба. – Це мало б зупинити запаморочення?

Наступного разу я поклав його на спину, повернувши голову до правого плеча. Його тіло напружилось, а очі забігали, як осцилограма, – таким чином вони намагались простежити за уявним рухом, про який повідомляв лабіринт.

– Досить, – пробурмотів він, зціпивши зуби, – ви тільки гірше робите!

У 1950-х роках було встановлено, що в разі ураження правого каналу напад найчастіше виникає тоді, коли пацієнт лягає на спину, повернувши голову праворуч. Після того як Вірвелл пробув у такому положенні тридцять секунд, його очі заспокоїлись. Я повільно повернув його голову на дев’яносто градусів – так щоб вона звисала над ліжком повернутою ліворуч. Запаморочення повернулось, але воно не було настільки сильним. Через тридцять секунд я повернув його наліво, не змінюючи положення підборіддя, таким чином, щоб разом із шиєю його очі повернулись в напрямку килима. Його тіло розслабилось, він розціпив зуби – симптоми послаблювалися. Ще через тридцять секунд я посадив його й попросив повільно підняти підборіддя й подивитися на узголів’я.

– Як ви тепер почуваєтесь? – запитав я у нього.

Він на мить замислився, після чого обережно повернувся, щоб подивитися праворуч.

– Поки що нормально, – відповів він, звісивши ноги з ліжка.

– Спробуйте нахилитися.

Він встав, нахилив голову й подивився через праве плече – раніше після руху в нього виникало запаморочення.

– Це схоже на магію… медицина вуду!

Чому знадобилося десять років, щоб про таке просте, безпечне й ефективне лікування повідомили в медичній літературі? Було б помилкою припускати, що лікарі – раціоналісти й що медичний погляд настільки неупереджений і відкритий для нових ідей, як того вимагають ідеали науки. Лікарі настільки ж схильні до стереотипного мислення й протекціонізму, як і представники інших професій, – просто в нас вищі стандарти, як і має бути.

Простота й ефективність маневру Еплі роблять його схожим на фокус, але вони також нагадують нам про те, що, попри всі досягнення сучасної медицини, тіло й принципи його роботи продовжують нас дивувати. Протягом тисячоліть лікарі не могли з’ясувати, як лікувати напади важкого інвалідизуючого запаморочення. Приємно усвідомлювати, що проблему ДППВ вирішили не нові технології – новий сканер або мікрохірургічна процедура, – а творче мислення, гараж і шматок пластикового шланга.

Грудна клітка

6. Легені: подих життя

З одного боку божественний вогонь: яскравий, тонкий, однаковий в усіх напрямках… З іншого боку темна ніч; компактне й важке тіло.

Парменід, «Про природу»

В одному з відділів невідкладної допомоги, у якому я працював, були приховані двері, що виходили на заднє подвір’я. «Швидкі» привозили сюди небіжчиків. Замість того щоб під’їхати до головного входу з увімкненими синіми мигалками, водій автомобіля обережно стукав у двері, після чого один із лікарів виходив і засвідчував смерть, щоб тіло можна було відвезти в морг.

Під час засвідчення смерті потрібно зробити лише три речі: посвітити ліхтарем в око, щоб побачити, чи реагують зіниці на світло, перевірити сонну артерію на шиї на наявність пульсу й прикласти стетоскоп до грудної клітки, щоб переконатись у відсутності дихання. Дихання – найважливіша ознака. У період Відродження на губи клали пір’їну, щоб побачити, чи заходить і виходить повітря з