Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 9. Вальс тіней

 

Софія більше не могла заперечувати очевидне. Вона була Катаріною. Всі ті спогади, які до цього здавалися лише уривками чужого життя, тепер стали її власними — реальними і непохитними. Вона пам’ятала той бал. Розкішний зал, сповнений запаху троянд і тонкого жасмину, підсвічений безліччю свічок. Легкі шовкові сукні ковзали по паркету, а музика, яка виходила з-за рогів залу, захоплювала і обволікала, немов магія. Усі пари кружляли в танці, але її погляд був прикований лише до нього — до Даміана. В його очах була ціла всесвітня глибина, і від того погляду Софія, чи вже Катаріна, відчувала, як її серце розривається від бажання і водночас від болю, що не можна втікти від долі.

Вона кохала його. Здається, він був всім, що мала на світі. Але що означало прокляття? Прокляття, яке обвивалося навколо її душі, як непомітна ланцюгова реакція. Вона не могла зрозуміти, чому це стало її долею, чому вона повинна була носити цю маску і жити в двох світах — у світі спогадів і у світі реальності. Який вибір вона мала зробити, якщо кожен з них був призначений заздалегідь? Ці питання не давали їй спокою весь день. Вона блукала коридорами маєтку, її ноги майже не відчували підлоги. Кожен крок був як незриме тиск часу, що наближався до неї. Панна Ольга, що йшла поряд, розповідала про важливість сходу Чорних Зір, але її слова не долітали до Софії. Вона чула їх, але вони відлунювали в її свідомості, як химерні ехо, що не могли зупинити цей вир спогадів і тривог.

Софія зупинилася перед дзеркалом у вітальні. Її відображення здавалося настільки живим, що воно почало бентежити. Очі у дзеркалі були занадто чіткими, занадто… пильними. Вони спостерігали за нею з таким холодним інтересом, що Софія почала відчувати себе наче в клітці, де кожен її рух був помічений і оцінений. Відображення здавалося іншим, віддаленим, як тієї ж самої Катаріни, але одночасно і чужим, немов воно належало не їй, а якійсь іншій людині з її минулого. Вона зробила крок назад, але відчуття не полишало її. І тоді, як в тумані, вона відчула щось. Щось, що ледве доторкнулося до її плеча, ніби холодний подих з темної безодні. Погляд її миттєво перемістився до порожнього простору навколо, але там не було нікого. Вона обернулася, її дихання стало прискореним, груди відчували тиск — адже на мить вона була впевнена, що хтось стоїть позаду.

Лише тихий шелест повітря і мляве світло, що пробивалося крізь величезні вікна. Софія закрила очі на мить, зібрала всі сили в одному пориві і відкрила їх знову. Та тінь, яка не зникала з її думок, все ще залишалася. І питання — хто вона насправді, чи є вона тим, ким здається — залишалися не зняті. Чи була вона лише відображенням, яке спостерігало з іншого боку дзеркала? А якщо це прокляття не просто частина її минулого, а її майбутнього, яке нікуди не відпустить?

Щось у її нутрі стиснулося. Вона відчула, як крижаний потік відчайдушної тривоги охоплює її душу. І все ж, не дивлячись на те, що її тіло вже на межі емоційного краху, вона знала, що має обрати.

Тієї ночі він знову чекав на неї. Бальна зала сяяла у світлі свічок, де кожен вогник виглядав ніби шматочок забутого світу, що зачаївся в тіні. Повітря було важким від аромату жасмину, що витає навколо. Тіні танцювали на стінах, і в цій мовчазній тиші Даміан стояв у півтіні, його фігура розрізала тьму, а очі, глибокі і темні, відображали весь біль і сподівання, що зібралися за ці роки. Його погляд був відчутним, мов холодна рука, що тягне на дно.

— Ти прийшла, — мовив він, його голос, низький і темний, прозвучав так, ніби він чекав її все це час.

Софія, не знаючи, чому, зробила крок до нього. Кожен її рух був затриманий часом, ніби цей момент був якимось пророцтвом. Вона не могла зупинитися, навіть якщо хотіла.

— Я не можу тебе залишити, — її слова ледь проривалися крізь товщу того, що насправді відбувалося навколо. Вони, здається, заповнили простір, затримавшись у повітрі.

Тіло Даміана ніжно торкнулося її руки, і Софія здригнулася від холоду, який одразу проник у її шкіру. Відчуття було мов ніж, який повільно впивається в плоть, не залишаючи слідів, але забираючи тепло.

— Але чи залишишся ти назавжди? — його голос став трішки глухішим, мовби під вагою невидимої бурі, що все наближалася.

Софія не встигла відповісти. І навіть не намагалася. Вона відчула, як він веде її в танець, і його руки на її талії стали тією силою, яка притягувала її до нього, як магніт. Вони кружляли разом, танцюючи, як два потоки, що не можуть існувати без один одного.

Цього разу вона відчувала кожен рух, ніби їхні тіла танцювали разом уже сотні разів, і кожен жест був знайомим, немов викарбуваний у пам'яті з самого початку часу. Але, чим довше вона танцювала, тим більше все навколо почало ставати неприродним. Зал, що здавався таким живим, тепер став ніби розплавленою реальністю. Дзеркала, що висіли на стінах, ставали темнішими, їхні поверхні здригалися, мов вода, що розривається під натиском якихось невидимих сил.

Софія поглянула в одне з дзеркал. Вона не побачила себе. Її відображення було… Катаріною. Тіло її, обличчя, кожна риса були такими знайомими, але не теперішніми. Катаріна кружляла в танці з Даміаном, її очі були сповнені сліз, мовби вона сама не мала сили утримувати їх.

— Ми більше не втечемо… — прошепотіла вона, і її слова звучали так, наче вони вже були сказані в іншому житті, в іншому часі.

І в ту ж мить у відображенні з’явився Януш Вельський, його обличчя було холодним і безжальним, а погляд сповнений відчаю. Софія скрикнула, і її тіло різко вирвалося з обіймів Даміана, немов відштовхнуте якимось невидимим бар'єром.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍