Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

9

                                                                                                                                                                                              

Після того, як ми випили каву, ми вийшли з кафе на прохолодну вулицю. Ден, як завжди, був мовчазним, але це мовчання більше не здавалося мені важким або незручним. Мені навіть здалося, що між нами вже не було тої напруги, яка панувала раніше. Ми повільно дійшли до машини, і Ден відчинив мені двері. Я подивилася на нього і ледь помітно посміхнулася, хоча й не хотіла, щоб це було надто очевидно.                                           

— Дякую, — сказала я тихо, сідаючи на переднє сидіння.

Він обійшов машину, сів за кермо, а потім на мить зупинився, перш ніж завести двигун. Наші погляди перетнулися. У той короткий момент я відчула якусь дивну близькість, яку раніше не відчувала. Ми просто подивилися один на одного без слів, але в цьому погляді було більше розуміння, ніж у всіх наших попередніх розмовах.

Не промовивши ні слова, Ден повернув ключ запалювання, і машина рушила. Ми їхали додому в тиші, але цього разу вона була якоюсь спокійною, ненапруженою. Я дивилася у вікно, думаючи про наш день, і відчувала, що між нами щось змінилося. Що саме — я ще не знала, але це було щось важливе.

Коли ми під'їхали до дому, я побачила, що вікна світяться теплим світлом. Мама і Девід, мабуть, вже чекали на нас. Ми вийшли з машини і пішли до будинку. Як тільки ми зайшли всередину, я почула мамин голос:

— Ну ось, нарешті повернулися! Як пройшла прогулянка? — Вона виглядала зацікавленою і трохи схвильованою, напевно, чекала на нашу появу.

Ми сіли за стіл, де вже стояла вечеря. Я помітила, що мама і Девід виглядали задоволеними, наче вже знали, що день пройшов добре.

— Все було чудово, — відповіла я, сідаючи на своє місце. — Ми випили кави, погуляли набережною. Місце дуже гарне.

Мама посміхнулася, задоволена.

— Я ж казала, що вам сподобається це місто, — вона дивилася на мене з любов'ю і полегшенням, що я трохи відволіклася від своїх переживань.

Девід теж втрутився в розмову, поглянувши на Дена:

— Ден, ти показав Ніці кав'ярню біля набережної? Це ж твій улюблений заклад, правда?

Ден кивнув, трохи посміхаючись:

— Так, ми зайшли туди. Вона сподобалася.

Мама перевела погляд на мене, її очі випромінювали цікавий блиск.

— Ну і як, Ніка? Ти погоджуєшся? Ден завжди хвалить це місце.

Я засміялася, згадавши ту теплу атмосферу, що панувала в кав'ярні, і відповіла:

— Так, він мав рацію. Там дійсно дуже затишно і кава чудова.

Ден лише ледь помітно посміхнувся, опустивши погляд на свою тарілку, але я бачила, що він задоволений тим, що я оцінила його вибір.

— От бачиш, — з посмішкою сказав Девід, піднімаючи склянку соку. — Ден знає, що вибирати.                                                          

Мама, в свою чергу, кивнула і додала:                  

— Це добре, що ви знайшли час на прогулянку. Я думаю, це те, що тобі потрібно було, Ніка.

— Так, це дійсно допомогло трохи відволіктися, — зізналася я, відчуваючи, як від дня залишилися приємні спогади, навіть попри складні моменти.

Розмова за столом йшла легко, і навіть Ден, хоча зазвичай був стриманим, цього разу був більш відкритим і розмовляв з усіма, хоч і короткими фразами. Мама й Девід жартували, розпитували про дрібниці, а я поступово почала відчувати, що дійсно можу розслабитися і на якийсь час забути про всі турботи.                                                        

Вечеря завершилася на позитивній ноті, і я відчула, що тепер цей дім не здавався таким чужим, як це було спочатку. Все почало потроху почало  ставати на свої місця.                                                                                                               

Після вечері я відчула, як утома нарешті почала давати про себе знати. Весь день був емоційно напруженим, і хоча атмосфера за вечерею трохи полегшила цей тягар, тривога все ще сиділа глибоко всередині. Я піднялася до своєї кімнати, вирішивши провести трохи часу на самоті.

У кімнаті панувала тиша, тільки легкий вітерець за вікном нагадував про прохолодний вечір. Я витягнула книгу, яку брала з собою ще до переїзду. Це була одна з тих історій, які раніше завжди допомагали мені відволікатися, але сьогодні щось не виходило. Я читала кілька сторінок, але не могла зосередитися, слова пливли перед очима. Кожна думка поверталася до того, що станеться завтра — до батька і його операції.

Раптом телефон задзвонив, і я відразу зрозуміла, хто це. На екрані висвітлилося "Тато". Я швидко взяла слухавку, і мій голос видавав легку тривогу.

— Привіт, тату. Як ти?

— Привіт, Ніка, — його голос звучав трохи втомлено, але спокійно. — Я вже в лікарні. Щойно пройшов огляд, зараз у палаті відпочиваю.

Я відчула, як серце стиснулося. Це був той момент, коли реальність ситуації знову нагадала про себе.

— Як ти почуваєшся? — запитала я, намагаючись не показувати свою тривогу.

— Нормально, доню, не хвилюйся. Лікарі тут гарні, сказали, що все під контролем. Завтра все пройде швидко. Важливіше, щоб ти не переживала.

Я мовчала кілька секунд, не знаючи, що сказати. З одного боку, його слова мали б мене заспокоїти, але тривога не відпускала. Як можна не переживати?                                                                

— Тату... — я намагалася підібрати слова. — Просто будь обережний, добре? Я хочу, щоб ти повернувся додому, і щоб усе було добре.

Він засміявся тихо, намагаючись мене підбадьорити:                                                                     

— Обіцяю, що повернуся додому і все буде добре. Ти ж знаєш, я сильний, — його голос наповнився теплою іронією. — Просто довір лікарям і вір у краще. А ти відпочинь, тобі потрібен спокій. Завтра все закінчиться.                                                 

Я кивнула, хоча він не міг цього бачити.                        

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍