Arachne - Дикий Захід , Arachne

Вона замовкла, її очі зустрілися з його поглядом, сповненим питань, які Джек, здається, не наважувався вимовити вголос.

— Він не забув, що я зробила для нього, — продовжила вона. — Але ця подяка... вона перетворилася на щось більше. Він думає, що я його обов'язок, його доля. Я намагалася пояснити йому, що нічого не може бути, що я живу іншим життям... Але для нього стала чимось святим, чимось, що не можна відпустити.

Джек уважно слухав, не перебиваючи її. В його очах була суміш розуміння та напруження. Еллі знала, що він бачив у Тіні Вітру не просто ворога, а й людину, яку не можна було просто назвати божевільним воїном.

- Він не хоче війни, Джеку, - сказала вона м'якше. — Але його штовхають на це ті, хто хоче його використати. І хоч би як я намагалася, я не можу змінити його шлях.

Джек, насупивши брови, провів рукою по обличчю, намагаючись зібрати свої думки. Її історія багато пояснювала, але не все. Він знову глянув на Еллі, його очі виблискували питанням, яке давно сидів усередині.

— Тоді... навіщо він набігає на поселення, якщо знає, що ти тут? — його голос був тихий, але наполегливий, ніби він хотів вірити, що є відповідь, яка все це пояснить.

Еллі подивилася вбік, не наважуючись одразу зустрітися з його поглядом. Її губи здригнулися, вона ніби шукала слова, які могли б хоч трохи пролити світло на ситуацію. Але, нарешті, вона повільно видихнула і відповіла:

- Я не знаю, Джеку.

Вона підвела очі на нього, і в її погляді був щирий біль та розгубленість. Це не було вдавання, Джек відчував це. Вона справді не знала, чому Тінь Вітра продовжував нападати, незважаючи на все, що їх пов'язувало.

- Він більше не той хлопчик, якого я колись врятувала, - продовжила Еллі тихо. — Його розлютила лють за своє плем'я, за все, що вони втратили. І... я думаю, що зараз ця лють сильніша за решту. Можливо, він сподівається, що якщо знищить все, що пов'язане з білими, то позбавиться болю.

Її голос тремтів, вона говорила щиро, ніби намагалася виправдати його вчинки перед собою. Джек вдивлявся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи не приховує вона чогось ще.

- Або, - вона на мить замовкла, - він знає, що я не зможу змінити свій вибір. Знає, що ми ніколи не будемо разом так, як він цього хоче. І тепер для нього це стало війною не лише з поселенцями, а й із самим собою.

Джек слухав її, і все, що вона казала, звучало як гірка правда. Він розумів, що Еллі не могла контролювати Тінь Вітру, навіть колись була важлива для нього. Цей чоловік тепер діяв за своїми правилами, ведений гнівом і жагою помсти.

— Але, Джеку... — раптом її голос став серйознішим. — Хоч би що він робив, я знаю одне: він не вб'є мене. Не може. Я для нього... як прокляття чи спасіння, сама не знаю. Але він не завдасть мені шкоди. Ти... ти маєш бути обережним.

Її останні слова пролунали як попередження, і Джек зрозумів, що в цій історії, як і в минулому його брата, замішано куди більше людей, ніж він припускав.

Джек сидів мовчки, його погляд був прикутий до одного місця на столі, але думки блукали далеко за межами бару. Слова Еллі луною відгукнулися в його голові. Її історія була лише початком. Він розумів, що справа не лише в особистій помсті Тіні Вітра чи набігах апачів на поселення. Все це стало частиною набагато складнішої гри.

Зіткнення культур — ковбої та індіанці, два світи, які століттями існували за своїми законами, — тепер переплетено з жадібністю, інтригами та боротьбою за владу. Білі поселенці, на яких тиснули жадібні політики та бізнесмени, витісняли корінні племена з їхніх земель, залишаючи лише криваві сліди на цій землі.

Джек відчував, що це не просто ланцюжок випадкових нападів. Він згадував ту ніч, коли Том загинув, згадував записку в його руці, натяки на контрабандистів, які постачали зброєю обидві сторони. Це був не просто конфлікт через землю та ресурси — хтось уміло спрямовував цей хаос, маніпулюючи страхом і ненавистю, роздмухуючи війну, яка нищила і ковбоїв, і індіанців.

Джек стиснув руку в кулак, відчуваючи, як усередині зростає усвідомлення того, з чим йому доведеться зіткнутися. Він не просто шукав убивць свого брата. Він стояв на порозі чогось темнішого — конфлікту, в якому обидва світи були на межі руйнування.

— Це щось більше, — нарешті промовив він тихо, але твердо. Еллі підняла на нього очі, розуміючи, що в його голосі звучала не лише впевненість, а й тривога.

— Я завжди знала, що це не просто набіги, — тихо відповіла вона, немов відповідаючи на його думки. — У цьому є щось більше. Хтось, хто за цим стоїть, не дає цьому конфлікту вщухнути. Він розпалює вогонь з обох боків.

Джек кивнув, його думки почали складатися в єдину картину. Хтось використовував індіанців як знаряддя, хтось наживався на страхах поселенців та розпачі апачів. Це була не просто війна за землю, це був бізнес — брудний та кривавий.

- І вони не зупиняться, доки не отримають своє, - додав Джек, дивлячись у вічі Еллі. — Але я з цим розберуся. Розберуся, як би глибоко це не було замішано у цьому місті.

Він знав, що тепер його розслідування стане набагато небезпечнішим. У цьому протистоянні був правих і винних, лише люди, котрі виборюють виживання.

***

Джек повернувся додому пізно ввечері, місто вже затихло, лише рідкісні вогники освітлювали його пустельні вулиці. Кроки його були важкими, але рішучими. Прокручуючи в голові розмову з Еллі, він відчував, що десь серед братових речей має бути розгадка. Відповідь на всі ці питання, які й досі висіли у повітрі.

Він увійшов до будинку, залишивши за собою важкі двері, і, не розпалюючи світла, подався до кімнати Тома. Брат завжди був методичний у своїх записах, і якщо він знайшов щось важливе, це обов'язково має бути серед його паперів.

Джек сів за старий дерев'яний стіл, де ще були розкладені документи. Перебираючи їх, він знаходив звіти, листи та списки – звичні для Тома записи про те, як йшлося його розслідування. Але одна річ виділялася серед інших: тонкий, потертий зошит, якого він раніше не помічав. Листи були пожовклими, обкладинка потерта, наче їй користувалися вже не один рік. Джек поволі відкрив її.