Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

***

Весь наступний урок сиджу, ніби піді мною розпечена сковорідка. Відчуваю, що Нікіта не зводить очей з моєї потилиці, і подумки підганяю час. А він, як на зло, тягнеться липкою тягучкою. 

Нарешті перерва. Поспішаю вийти з класу першою, і ми з Алькою йдемо в кафетерій. З цікавістю оглядаюся на всі боки.

І справді, на шкільну їдальню мало схоже. Окремі столики на чотири особи розставлені по просторому залу з високою стелею. На столиках скатертини, на стільцях чохли. Штори підібрані підхватами. Мило і досить затишно. 

Виглядає як цілком пристойне кафе, принаймні ми з мамою, коли відзначали її прийняття на роботу, ходили саме в таке. І там було недешево.

— Он туди підемо, — тягне мене Аліна до столика під стінкою.

— Давай сядемо біля вікна, — пропоную, — там гарний вид на клумбу.

— Це не наш стіл, — мотає вона головою.

— А хіба столи якось закріплені? — дивуюся. — Тут розсаджують за списком?

Напевно так, тому що класи обідають окремо. На першій перерві восьмикласники, вони їдять першими як наймолодші. А ми, одинадцятикласники, останні. Але Алька лише хмикає.

— Сама здогадайся.

Йдемо до роздавальної стійки. Там теж не як у їдальні, можна вибрати. Дві м'ясні страви, два гарніри, салати і випічка. Навіть кавомашина є!

Із тацями сідаємо за той дальній столик, на який показувала Аля, до нас сідають Макс із Севою, і я здогадуюся.

— У нашому полку прибуло, — каже Севка і посміхається. Губи тягнуться у відповідній усмішці.

— Давай знайомитися, донька англійки, — Макс піднімає паперову склянку з кавою. — Я Максим, він — Сева.

— Дуже приємно, — мені й справді приємно. Є ж у цьому зоопарку нормальні люди.

Відчиняються двері, і серце м'ячиком підстрибує вгору.

У кав'ярню входять Нікіта з Міленою, його рука в неї на талії. Так і йдуть, обійнявшись. Звичайно, я сама від нього втекла, але... У глибині душі розумію: я сподівалася, що він на мене запав, що він шукає. А йому, виявляється, все одно.

Чому так важко? Чому нестерпно бачити його з цією бездоганною красунею? Парочка проходить повз мене і сідає за столик біля вікна, з якого видно квіткову клумбу. 

Кров відливає від голови і десь у сонячному сплетінні застигає крижана грудка. Все правильно, все так і має бути. Це нормально, що вони разом — Нікіта і Мілена ідеально пасують одне одному. 

Він карколомний хлопець, вона запаморочлива красуня. А я? Я правильно зробила, нам не можна разом... Але не можу відвести погляд і дивлюся, як Нікіта її обіймає.

— Ти чому на дзвінки не відповідаєш? — над нами нависає високий хлопець і дивиться на Севку. 

Руки з м'язами, що горбляться під рукавами сорочки, впираються в стіл. Бідний Сева, у нього навіть окуляри запітніли. 

— Де мій проект? — мажор дивиться, примружившись, голос незадоволений і трохи нудьгуючий.

— Так я... це... — запинаючись, виправдовується Сева, — завтра буде, обіцяю!

— Дивись, щоб зранку на мейл скинув.

Мажор відштовхується від столу, сік вихлюпується зі склянки і проливається в салат. Севка мовчки відставляє тарілку і п'є сік. Макс продовжує їсти, ніби це його не стосується.

У мене всередині все закипає. 

— Чому ти дозволяєш йому так із собою розмовляти? — тихо запитую Севку. Той поправляє окуляри й мовчить. — Як можна дозволяти так себе принижувати? А ти чому не втрутився?

Макс спочатку навіть не розуміє, що я звертаюся до нього. 

— Макс, ти ж спортсмен, чемпіон. Чому ти не заступився за Севку?

Він дивиться на мене уважним поглядом, потім звертається до Альки:

— Поясни їй, — киває на мене, піднімається і забирає свою тацю. Севка теж підхоплюється і йде слідом за Максимом.

Ми проводжаємо хлопців поглядами, а потім Алька нахиляється до мене ближче.

— Не думай, що зможеш щось тут змінити, Машо. Або ти прогинаєшся і приймаєш ці закони, або ні тобі, ні твоїй мамі тут затриматися не дадуть. Від адміністрації залежить далеко не все, тож Макс правильно зробив, що не втрутився.

— Отже, ви тут самі по собі? Кожен?

— Виходить, що так.

Чудовий в них тут розклад. Відношу тацю з брудним посудом до стійки, забираю недопитий лате. Дорогою доп'ю.

Не розумію, звідки вони взялися, але, коли роблю крок до виходу, натикаюся на Нікіту з Мілою. Від несподіванки здригаюся, пальці розтискаються, і стаканчик із кавою падає просто під ноги Мілени.

Уявляю, скільки коштують її туфлі, залиті кавовим напоєм. Мілена опускає очі, обрамлені довгими віями, на свої забруднені туфлі. Її брови здивовано повзуть вгору.

Чесно хочу вибачитися, але не можу видавити жодного слова. Здається, вона зараз спопелить мене поглядом. А потім досада на обличчі Мілени змінюється гидливістю. Схоже, це її звичний вираз. Тільки так вона дивиться на таких, як я.