Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Кеті засміялася. Це був разюче небезпечний сміх. Мені хотілося схопити її і палко поцілувати. Я ніколи раніше не відчував такого приголомшливого фізичного потягу. Я хотів міцно її притиснути, відчути її губи і жар її тіла.

— Вибач, — сказала вона. — Я не повинна була так казати. Я завжди вибовкую те, що прийде мені в голову. Я ж казала тобі, що трохи божевільна.

Кеті часто так робила, заявляючи про своє божевілля: «я сказилася», «я з’їхала з глузду», «я психічка» — але я ніколи не вірив їй. Вона дуже часто і занадто легко сміялася, тому я не вірив, що вона колись пережила ту темряву, яку пережив я. Було в ній щось безпосереднє, якась легкість: їй подобалося жити, і від життя вона отримувала нескінченне задоволення. Попри її заяви, вона здавалася найменш божевільною людиною з-поміж тих, кого я знав. Поруч із нею я відчував себе більш нормальним.

Кеті була американкою. Вона народилась і виросла у верхньому Вест-Вайді Мангеттену. Її мати була англійка, і Кеті мала подвійне громадянство, та аж ніяк не нагадувала ­англійку. Вона рішуче та промовисто була неанглійкою — не лише в тому, як розмовляла, а і як бачила світ, як спри­ймала його. Така впевненість, такий ентузіазм! Я ніколи не зустрічав подібних людей.

Ми вийшли з бару, піймали таксі і назвали мою адресу. Ця коротка поїздка минула в тиші. Коли ми приїхали, Кеті ніжно притисла свої вуста до моїх. Моя витримка скінчилася, і я притягнув її до себе. Ми продовжували цілуватися, поки я намацував ключем вхідні двері. Ми насилу ввійшли в квартиру до того, як почали роздягатися, шпортаючись, пройшли до спальні та впали на ліжко.

Та ніч була найеротичнішою, найблаженнішою ніччю в моєму житті. Я годинами досліджував тіло Кеті. Ми кохалися всю ніч, аж до світанку. Пам’ятаю, як багато білого було навколо: білі сонячні промені, що повзли краєм штор, білі стіни, білі простирадла, білизна її очей, зубів, шкіри. Я ніколи не знав, що шкіра може бути такою прозорою, так проливати світло: кольору слонової кістки з де-не-де блакит­ними венами, що виднілися майже на поверхні, наче кольо­рові нитки в білому мармурі. Вона була статуєю, грецькою богинею, що ожила в моїх руках.

Ми лежали в обіймах одне одного. Обличчя Кеті було повернуте до мого, її очі були так близько, що аж розпливалися. Я вдивлявся в мутне зелене море.

— Отже, — сказала вона.

— Отже?

— Що з Меріенн?

— Меріенн?

Проблиск усмішки.

— Твоєю дівчиною.

— А, так. Так, — невпевнено мовив я. — Не знаю, що з Меріенн. А з Деніелом?

Кеті закотила очі.

— Забудь про Деніела. Я вже забула.

— Справді?

У відповідь Кеті поцілувала мене.

Потім вона пішла в душ. Поки Кеті милася, я зателефонував Меріенн. Я хотів побачити її, розказати особисто. Але вона була роздратована і вимагала розмови просто тут і зараз, по телефону. Вона не очікувала, що я порву з нею. Але саме це я і зробив, м’яко, як міг. Вона почала плакати, потім засмутилась і розізлилась. Я усе завершив, поклавши слухавку. Жорстоко, знаю, і неприємно. Я не пишаюся цим дзвінком. Але на той час це здавалося єдиним чесним вчинком. Досі не уявляю, що я міг зробити інакше.

На наше перше пристойне побачення ми з Кетрін пішли до Королівських ботанічних садів К’ю 11. Це була її ідея. Вона здивувалася, почувши, що я раніше ніколи там не бував.

— Ти жартуєш? — запитала вона. — Ти ніколи не був в оранжереях? Там є одна здоровезна, з усіма видами тропічних орхідей. У ній підтримують таку високу температуру, що всередині гаряче, як у пічці. Коли я навчалася в акторській школі, то часто приходила туди, щоб погрітися. Давай зустрінемося там після твоєї роботи? — Потім вона затнулась, і невпевнено запитала: — Чи тобі далеко їхати?

— Заради тебе я поїхав би й значно далі за Королівські сади, кохана, — сказав я.

— Ідіот, — відповіла вона і поцілувала мене.

Коли я приїхав, Кеті вже чекала на мене біля входу у своєму величезному пальті й шарфі, вертячись, наче дитина у захваті.

— Ходімо, ходімо, — сказала вона, — іди за мною.

Вона повела по замерзлій землі до великої скляної будівлі, у якій росли тропічні рослини, штовхнула двері і зайшла всередину. Я пішов за нею, і мене одразу вразило різке підвищення температури, стрімкий напад тепла. Я зняв свій шарф і пальто. Кеті всміхнулася.

— Бачиш? Я ж казала тобі, тут як у сауні. Хіба не чудово?

Ми ходили по доріжках, несли наші пальта, трималися за руки і роздивлялись екзотичні квіти.

Просто поряд із нею я відчував незвичне щастя; ніби