Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

відчинилися потаємні двері і Кеті перевела мене через поріг — до чарівного світу тепла, світла, кольорів і яскравого конфеті з сотень блакитних, червоних і жовтих орхідей.

Я відчував, що зігрівався в цьому теплі, ставав м’якішим, не таким грубим, наче черепаха, що виповзла на сонечко після довгої зимової сплячки, кліпаючи і прокидаючись. Кеті зробила це для мене: вона була моїм запрошенням до життя, того життя, за яке я вхопився двома руками.

Пам’ятаю, я думав, що це було воно. Кохання.

Я беззаперечно упізнав його, і мені було очевидно, що раніше я нічого подібного не відчував. Мої попередні романтичні стосунки були короткими і не задовольняли обидві сторони. Студентом я набрався мужності — у цьому мені допомогла велика доза алкоголю — і втратив цноту з Мередіт — студенткою-канадкою, що вивчала соціологію. Її гострі брекети врізалися мені в губи, коли ми цілувалися. Потім була низка примітивних стосунків. Мені здавалося, що я ніколи не знайду той особливий зв’язок, якого так прагнув. Я вважав себе занадто ушкодженим, геть не здатним на близькість. Але щоразу, коли я чув заразливий сміх Кеті, мене вкривало хвилею захвату. Це було наче осмос 12: я поглинав її юний ентузіазм, її невимушеність і радість. Я погоджувався на кожну її пропозицію і кожну примху. Я не впізнавав себе. Мені подобався цей новий безстрашний чоловік, бути яким надихнула мене Кеті. Ми постійно трахалися. Бажання з’їдало мене, безперервний, негайний голод за нею. Я мав постійно її торкатися, мені завжди було мало близькості.

Того грудня Кеті переїхала до мене в односпальну квартиру в Кентиш-Тауні 13. Це було вогке підвальне приміщення, ледь не повністю вкрите килимами — були вікна, але краєвиду з них не було. Наше перше Різдво ми вирішили відзначити як належить. Біля станції метро купили ялинку і прикрасили її іграшками та гірляндами з магазину.

Чітко пам’ятаю запах хвої, дерева і запалених свічок. Пам’ятаю, як очі Кеті дивилися на мене, сяяли і мерехтіли, наче вогники на ялинці. Я сказав це, не думаючи. Слова самі вилетіли з вуст:

— Ти вийдеш за мене?

Кеті витріщилася на мене.

— Що?

— Я кохаю тебе, Кеті. Ти вийдеш за мене?

Вона засміялася. А потім, на мій подив і радість, відповіла «так».

Наступного дня ми пішли до крамниці і вона обрала обручку. І до мене дійшла реальність ситуації. Ми були зарученими.

Дивно, але першими людьми, про яких я подумав, були мої батьки. Я хотів познайомити їх із Кеті. Я хотів, щоб вони побачили, яким щасливим я був; побачили, що я нарешті вибрався і став вільним. Тому ми сіли на поїзд до Суррею. Тепер я розумію, що це була погана ідея. Приречена від самого початку.

Батько привітав мене зі своєю типовою неприязню:

— Маєш жахливий вигляд, Тео. Ти занадто худий. Волосся закоротке. Ти схожий на в’язня.

— Дякую, тату. Також радий тебе бачити.

Мама здавалася ще більш пригніченою, ніж зазвичай. Тихішою, наче меншою, ніби її насправді там не було. Татова присутність була холодною, важкою і непривітною, він люто дивився і не всміхався. Увесь час він не зводив своїх холодних темних очей з Кеті. Атмосфера за ланчем була напружена. Здавалося, що ні Кеті батькам не сподобалася, ні радості за нас вони не відчували. Не знаю чому, але я був цим здивований.

Після ланчу батько зник у своєму кабінеті. Більше ми його не бачили. Коли мама прощалася зі мною, вона задовго, занадто міцно обіймала мене і нетвердо трималася на ногах. Я відчув гострий сум. Коли ми з Кеті покидали будинок, я зрозумів, що частина мене не пішла, а лишилася в домі — вічна дитина у пастці. Я відчував себе загубленим, безнадійним, на очі наверталися сльози. І тоді Кеті здивувала мене, як завжди. Вона обійняла мене і прошепотіла на вухо: «Тепер я розумію. Я все розумію. Тепер я кохаю тебе ще більше».

Далі вона не пояснювала. Не було потреби.

 

Ми одружились у квітні, у маленькому РАЦСі на Юстон-­сквер. Ми не запрошували нічиїх батьків. І Господа також. Кеті наполягала, щоб не було нічого релігійного. Але я таємно проказав молитву під час церемонії. Я подумки подякував Йому за те, що подарував мені таке неочікуване, незаслужене щастя. Тепер я усе бачив ясно, я розумів Його вищу мету. Господь не відмовився від мене, коли в дитинстві я почувався таким самотнім і таким наляканим — Він ховав Кеті у Своєму рукаві й чекав, щоб дістати її, наче спритний фокусник.

Я відчував таку сумирність і вдячність за кожну секунду, що ми провели разом. Я знав, що мені пощастило, неймовірно пощастило мати таке кохання, я розумів, яким рідкісним воно було і що іншим не так поталанило. Більшість моїх пацієнтів ніхто не любив. Алісію Беренсон ніхто не любив.

Важко уявити двох більш різних жінок, ніж Кеті й Алісія. Згадуючи Кеті, я думаю про світло, тепло, кольори і сміх. Згадуючи Алісію, я думаю лише про безодню, темряву і сум.

Про тишу.