Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Коханий, у тебе вуха не горять? — запитала Кеті, цілуючи мене.

— А мають горіти?

— Я розповідаю дівчатам про тебе.

— А… То мені піти?

— Не дурій. Сідай, зараз ідеальна мить. Я саме дійшла до того, як ми познайомилися.

Я присів, а Кеті продовжила свою історію. Історію, яку вона любила розповідати. Кеті час від часу дивилась у мій бік і всміхалася, наче залучаючи мене до розмови — але то був поверховий жест, адже це її розповідь, а не моя.

— Я сиділа в барі, коли він зрештою з’явився. Тоді, коли я втратила надію колись знайти його, увійшов він, чоловік моєї мрії. Краще пізно, ніж ніколи. Розумієте, я думала, що до двадцяти п’яти вийду заміж. До тридцяти вже матиму двох дітей, маленького песика і велику іпотеку. Але ж ні — мені було тридцять три і все йшло не за планом, — промовила Кеті, широко всміхнувшись, і підморгнула дів­чатам. — Хай там як, я зустрічалася з тим австралійцем, Деніелом. Але він не хотів найближчим часом одружуватися чи народжувати дітей, тому я знала, що марную свій час. І ось одного вечора ми вийшли в люди, коли раптом це сталося — зайшов Той Самий… — Кеті подивилася на мене, всміхнулася і закотила очі, — зі своєю дівчиною.

Ця частина історії потребує ретельного підходу, щоб зберегти прихильність слухачів. Правда в тому, що коли ми з Кеті познайомилися, то обоє зустрічалися з іншими. Подвійна невірність — не найприємніший чи сприятливий початок стосунків, особливо коли нас представили одне одному наші тогочасні партнери. Якимсь чином вони були знайомі, я не пам’ятаю точних подробиць — можливо, Меріенн зустрічалася з сусідом Деніела по квартирі чи нав­паки. Точно не згадаю, як нас представили, але пам’ятаю ту мить, коли я вперше побачив Кеті. Це був наче удар електричним струмом. Я пам’ятаю її довге чорне волосся, пронизливі зелені очі, її вуста — вона була прекрасна, вишукана. Ангел.

На цьому моменті історії Кеті зупинилася, всміхнулась і торкнулася моєї руки.

— Пам’ятаєш, Тео? Як ми розмовляли? Ти сказав, що вчишся на психіатра, а я сказала, що я божевільна, тож цей союз був створений на небесах.

Дівчата голосно зареготали. Кеті також засміялась і подивилася на мене, щиро і тривожно, шукаючи очима мої очі.

— Ні, але… коханий… Серйозно, це було кохання з першого погляду. Хіба ні?

Тепер був мій вихід. Я кивнув і поцілував її у щоку.

— Звісно. Справжнє кохання.

Цей жест отримав схвальні відгуки від її подруг. Але я не грав. Кеті мала рацію, це було кохання з першого по­гляду — ну, принаймні пристрасть. Хоча я і був з Мері­енн того вечора, та не міг звести очей з Кеті. Я спостерігав ­з відстані, як вона, жестикулюючи, розмовляє з Деніелом, а потім побачив, як її губи промовили «пішов ти». Вони сварилися. Сварка здавалася запеклою. Деніел розвер­нувся і вийшов.

— Щось ти притих, — сказала Меріенн. — Що тра­пилося?

— Нічого.

— Тоді ходімо додому. Я втомилася.

— Ще ні, — відповів я, слухаючи її упіввуха. — Давай іще по коктейлю.

— Я хочу зараз.

— То йди.

Меріенн ображено подивилася на мене, схопила свою куртку і вийшла. Я знав, що завтра буде сварка, але мені було все одно. Я попрямував на бар до Кеті.

— Деніел повернеться? — запитав я.

— Ні, — відповіла Кеті. — А Меріенн?

Я похитав головою.

— Ні. Не хочеш випити?

— Так, залюбки.

Отже, ми замовили ще випити. Ми стояла біля бару і розмовляли. Пам’ятаю, обговорювали мою практику. Кеті розповідала про своє навчання в акторській школі — вона не пробула там довго, бо підписала контракт з агентом наприкінці першого року і відтоді вже професійно грала. Я уявив, не знаю чому, що вона доволі гарна актриса.

— Навчання було не для мене, — казала вона. — Я хотіла вибратися звідти і робити це, розумієш?

— Робити що? Грати?

— Ні. Жити. — Кеті нахилила голову вбік, заглядаючи з-під своїх темних вій. Її смарагдово-зелені очі пустотливо дивилися на мене.

— Отже, Тео. Як у тебе вистачає терпіння на все це? Я про навчання.

— Можливо, я не хочу вибиратися і «жити». Можливо, я боягуз.

— Ні. Якби ти був боягузом, то пішов би додому зі своєю дівчиною.