Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Якою ти її бачиш?

— Не певен, що зміг побачити її.

Юрій глузливо подивився на мене, а потім посміхнувся.

— Вона не хоче, щоб її знайшли? Так, це правда. Вона ховається.

— Ти близький до неї. Я бачив це.

— Я піклуюся про неї особливим чином. Ніхто не знає її так, як я, навіть професор Діомед.

У його голосі чулася хвалькувата нотка. Чомусь мене це дратувало. Я подумав, чи справді він її добре знає, чи лише вихваляється?

— Що ти думаєш про її мовчання? Як гадаєш, що воно означає?

Юрій знизав плечима.

— Думаю, це означає, що вона не готова говорити. Вона заговорить, коли буде готова.

— Готова для чого?

— Готова для правди, друже мій.

— І яка ж правда?

Юрій злегка схилив голову вбік, вивчаючи мене. І питання, яке вилетіло з його вуст, здивувало мене.

— Ти одружений, Тео?

Я кивнув.

— Так, одружений.

— Ага, я так і думав. Колись я також був одружений. Ми переїхали сюди з Латвії. Але вона не вписалася так, як я. Вона не докладала зусиль, розумієш, не вчила англійську. Хай там як, це не… Я не був щасливий, але заперечував це і брехав собі… — він ковтнув пива і завершив речення: — поки не закохався.

— Ймовірно, ти маєш на увазі не свою дружину?

Юрій зареготав і похитав головою.

— Ні. Я закохався у жінку, яка жила поряд. Дуже вродливу жінку. Це було кохання з першого погляду… Я побачив її на вулиці і довгий час не міг наважитися заговорити до неї. Я слідкував за нею… Шпигував. Я стояв на вулиці біля її будинку і дивився, сподіваючись, що вона з’явиться у вікні. — Він зареготав.

Через цю історію мені стало незручно. Я допив пиво і зирк­нув на годинник, сподіваючись, що Юрій зрозуміє натяк, але він не зрозумів.

— Одного дня, — провадив він, — я спробував заговорити з нею. Але я її не зацікавив. Потім було ще кілька спроб… Та вона сказала мені припинити їй набридати.

«Я її не звинувачую», — подумав я і вже хотів попрощатися, але Юрій продовжував розповідати.

— Дуже важко було це прийняти, — сказав він. — Я був упевнений, що нам судилося бути разом. Вона розбила мені серце. Я був дуже злий на неї. Дуже злий.

— І що сталося? — запитав я, неочікувано для себе відчувши цікавість.

— Нічого.

— Нічого? Ти залишився зі своєю дружиною?

Юрій похитав головою.

— Ні. З дружиною було скінчено. Але закохавшись у цю жінку, я визнав… прийняв правду про себе і дружину. Іноді має минути довгий час, і треба знайти сміливість, розумієш, щоб бути чесним.

— Розумію. І ти вважаєш, що Алісія не готова прийняти правду про свій шлюб? Це ти кажеш? Можливо, ти маєш рацію.

Юрій знизав плечима.

— А зараз я заручений з приємною дівчиною з Угорщини. Вона працює у спа-салоні. Добре говорить англійською. Ми гарна пара. Нам добре разом.

Я кивнув і знову поглянув на годинник. Потім узяв своє пальто.

— Мушу йти. Спізнююсь на зустріч із дружиною.

— Звісно, жодних питань… Як її звуть? Твою дружину?

Чомусь мені не хотілося відповідати йому. Я не хотів, щоб Юрій знав щось про неї. Але це було дурістю.

— Кетрін, — відповів я. — Її звати Кетрін… Але я зву її Кеті.

Юрій дивно всміхнувся до мене.

— Дозволь дати тобі пораду, — сказав він. — Іди додому до своєї дружини. Йди додому до Кеті, яка любить тебе… І забудь про Алісію.

10

Я пішов на зустріч з Кеті в кафе Національного театру в Саут-­Бенку 10, де актори часто збиралися після репетицій. ­Вона сиділа в закутку з подругами-акторками, заглиблена у розмову. Вони побачили, як я наближаюся,