Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

проголошення ЗУНР усупереч польській більшості населення, як вони гадали, мог­ло би бути адміністративно-територіальне й політичне об’єднання з «Наддніпрянщиною»[529].

Це, за їхнім розрахунком, відкривало можливість використати мобілізаційний ресурс УНР у боротьбі проти Польщі. Уже 1 грудня 1918 р. делегації Директорії та УНРади уклали у Фастові так званий «Передвступний договір» про злуку двох частин України в «одне державне тіло». ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша — «увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державноцілості в Українську Народню Республіку»; УНР, зі свого боку, — «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народню Республіку». Обидва уряди взяли на себе зобов’язання здійснити «державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби <...> обі держави утворили справді неподільну державну одиницю».

3 січня 1919 р. конституційний закон про об’єднання ЗУНР та УНР був схвалений УНРадою.

Державний секретар Вітовський повідомив київське керівництво: «До Головного отамана Українського республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, — писав Вітовський, — спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу»[530]. 16 січня відповідний офіційний лист до київської Директорії направили Президія УНРади і Рада Державних секретарів. 22 січня Злуку урочисто проголосили на Софіївській площі в Києві.

Акт Злуки зачитують на Софіївській площі Києва. Суспільне надбання

«Вістник державних законів і розпорядків ЗО УНР» з текстом Акту Злуки. Суспільне надбання

При цьому забули про одну просту річ. Сама УНР суто формально була проголошена Трудовим Конгресом лише 28 січня 1919 р. Це означає, що Злука, яку десятиліттями тупо оспівують вітчизняні ура-патріоти, з огляду на цю обставину (але не тільки) була не чим іншим, як фікцією.

На нікчемному з правової точки зору клаптику паперу стояли, з одного боку, підписи очільників ЗУНР, а з другого — чотирьох приватних осіб, які нібито представляли групу з п’яти фізичних осіб, що називали себе Директорією невідомо чого. З 15 грудня вони називали себе «Директорією УНР», УНР, яка була проголошена, нагадаємо, лише за 6 днів після Злуки!

Але навіть якби в авторів цієї трагікомедії було все бездоганно з формально-правової точки зору, справа об’єднання була приречена від початку. Дивує не те, що вона розпалася, а те, що вона проіснувала, нехай формально, чи то 173, чи то 175 днів — з 22/24 січня до 16 липня. Причин катастрофи, яка спіткала «Соборну Україну», багато, перелік зай­няв би десяток сторінок. Назвімо лише декілька.

Це несумісність формальних політичних систем обох «держав»: націонал-соціалістичної — у випадку УНР, націонал-консервативної — у випадку ЗУНР. На відміну від сучасних «фахівців», яких до речі б назвати якщо не «фальсифікаторами», то принаймні «маніпуляторами», це абсолютно ясно бачили сучасники отого «об’єднання». «Політично і соціально це були протилежності, — констатував один із прем’єрів УНР Мазепа. — Галицький уряд був представником правої частини галицького су­спільства. Ліва частина цього суспільства, що об’єднувала коло галицьких соціал-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціалістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно».

Приречена від початку «об’єд­нана» УНР була, наприклад, і тому, що її утворення не було погоджено з новими господарями світу — Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами, які мали свої погляди на повоєнний устрій Європи.

Але це була тільки одна причина. Були й інші. Наприклад, керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Петлюра ж наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками — навіть за рахунок ЗУНР; можливість досягнення у зв’язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася.

Українці з їхніми нечуваними і небаченими в цивілізованому світі політичними ідеями та політичними ж практиками нічого, крім огиди, у керівництва країн Антанти не викликали. Не було в «соборників» і спільних позитивних мітів, усталених побутових практик, загальнонаціональних лідерів, об’єднавчих ідей, спільних підходів до наявних деномінацій тощо.

Саме цього не хочуть розуміти, не хочуть помічати, не хочуть прийняти сучасні фальсифікатори нашої історії та політики, які продовжують співати мантри та писати сутри на кшталт: «документи про об’єднання двох українських держав УНР і ЗУНР в єдиній державі мали велике значення для розвитку національної державності та подальшого поступу конституційних ідей в Україні». Або: «основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід’ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави»[531].

«Соборна» УНР: протверезіння

На сесії УНРади, яка тривала 25 березня — 15 квітня, було ухвалено закон про утворення Сойму, законодавчого органу ЗУНР.

Вибори планували провести у червні за національним куріальним принципом, на засадах загального, рівного, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права. Новообраний парламент мали скласти 226 осіб, у т. ч. 160 українців (70,8%), 33 поляки (14,6%), 27 євреїв (11,9%), 6 німців (2,7%) — відповідно до національного складу населення Галичини[532].

20 квітня ухвалили і закон про громадянство ЗОУНР, який визнавав усіх громадян ЗОУНР громадянами УНР, усіх громадян УНР — громадянами ЗОУНР[533].

Тим часом реалії життя були досить далекі від майже ідилічних формул, покликаних регламентувати життя суспільства та його відносини з державою. Щоденна реальність ЗУНР/ ЗОУНР — корупція, домінування локальних інтересів над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою[534]. Традиційні українські хвороби, немов рак, роз’їдали державне тіло.

Тим часом 19 березня польська армія почала наступ на Львів. 30 квітня місто впало. 24 травня новий наступ поляків з території Буковини підтримали румунські війська. За цих умов 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних секретарів схвалили закон про передачу всієї повноти влади в ЗОУНР державним секретарям: судівництва — Осипові Бурачинському, земельних справ Михайлові Мартинцеві (1859—1919 рр.), а також, «в разі потреби», Агенору Артимовичу (освіти та культів), Михайлові Козаневичу (1877—1940 рр., публічні роботи та гірництво), Василеві Панейкові (закордонних справ), Михайлові Лозинському (заступник держсекретаря закордоних справ). Цим особам надавалося право «заступати правительство Західної Області Української Народньої Республіки, діяти від імені цього правительства і справляти урядові правні акти»[535].

В. Панейко (1883—1956 рр.). Суспільне надбання

О. Бурачинський (1877—1948 рр.). Суспільне надбання 

А. Артимович (1879—1935 рр.). Суспільне надбання

М. Лозинський (1880—1937 рр.). Суспільне надбання

ЗОУНР: від формальної демократії до фактичної диктатури

Головне питання, яке постало перед проводом ЗОУНР, формулювалося гранично просто: чи капітулювати перед Польщею і перейти на територію Румунії, чи ж податися на землі, що досі лишилися під владою Директорії?

9 червня Президія Виділу УНРади та Держсекретаріат ухвалили «надати право виконувати всю військову і цивільну владу,